Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

— А що з рештою? Вони живі? — нарешті спитала вона, дивлячись на Джасті.

— Не знаю, люба. Я прийшов до тями за дверима рубки, висів на кріслі, яке якимось дивом закинуло вгору. Коли оговтався, побачив його, — пілот кивнув у бік старого, що спирався на посох.

Залишивши Мію перепочити, Джасті підійшов до розбитої панелі управління — треба було дізнатися, що сталося, в якому стані корабель, які відсіки вціліли, і чи можна розраховувати на допомогу бортового ШІ. Напружено попрацювавши, йому вдалося запустити аварійну систему: деякі прилади ожили, і перед очима пілота постали невтішні показники. Корабель практично знищений, розбитий на частини; аварійний ШІ повідомляв, що жодна із систем не відповідає. Оцінивши залишок заряду, Джасті відключив живлення, щоб зберегти хоча б частину енергії.

Він повернувся до Мії й допоміг їй підвестись.

— Нам треба вийти назовні й оглянути уламки, — сказав пілот, більше переконуючи самого себе. — Раптом хтось ще вижив…

У голосі звучала рішучість, але в глибині душі Джасті розумів: шанси знайти когось живим — мізерні.

Мія слабо ворухнулась і поглянула на старого. Амару ступив ближче, вказав на неї пальцем і повільно промовив:

— Мі-йа?

Потім перевів погляд на Джасті, ніби шукаючи підтвердження. Пілот кивнув.

— Так. Мія. Її звуть Мія.

Амару повторив:

— Мі-йа, — й усміхнувся, ніби запам’ятовуючи.

Джасті вмостив дружину зручніше й пошепки мовив:

— Схоже, в нас тепер нові імена. Я — Джас-ті, ти — Мі-йа.

Мія трохи усміхнулась.

— Звучить… дивно. Наче нас тут щойно заново нарекли. Але мило.

Амару тим часом щось сказав мисливцям, що визирали з-за розбитих дверей. Ті, як і раніше, насторожено витріщалися на «богів» з розширеними очима. Почувши незвичні слова, вони почали перешіптуватись, повторюючи «Джас-ті» й «Мі-йа» так, ніби вимовляли слова з давнього пророцтва

***

Мію розбудили сонячні промені, що яскраво били їй просто в обличчя. Вона потягнулася у ліжку, закриваючи очі рукою, й відвернулась від сліпучого світла. Вранці їй часто здавалося, що все, що з нею відбувається, — лише сон. Але варто було глянути на стіну їхнього будинку, складену з важких монолітних каменів, як реальність поверталась із гірким усвідомленням: вони застрягли на цій маленькій планеті в далекій системі галактики, без жодного шансу повернутись додому.

Вона підвелася, звісивши ноги з ліжка, і ковзнула поглядом до кам’яного вікна, за яким виднівся прозорий пластиковий щит. Сонце вже стояло високо, обіцяючи теплий і приємний день. Джасті поруч не було — напевно, він пішов ще зранку, допомагати мешканцям селища добудовувати дамбу. Мія потягнулась ще раз, стряхуючи залишки сну, і почала одягатися в місцевий одяг, який за ці місяці став для неї звичним, майже рідним.

Вона не одразу пригадала, як саме вони опинились тут.

Чотири місяці тому…

Після того, як Джасті знайшов її у кабіні розбитого корабля, вони разом зі старійшиною - жрецем на ім’я Амару — тим самим, що з мисливцями виявив їх після падіння, — вирушили на пошуки інших членів екіпажу. Сорок вісім виснажливих годин — більше їй і не треба було, щоб зрозуміти: з восьми осіб живими лишилися тільки троє. Джасті, вона — Мія, — і навігатор-бортінженер на ім’я Віро Кочар.

Віро до останнього намагався стабілізувати двигуни й якимось дивом вижив, коли корабель, ударившись об схил гори, зламався навпіл. Та решта, на жаль, загинули: аварійний модуль не витримав тиску й був розчавлений, а одного з членів екіпажу знайшли лише біля підніжжя скелі, куди його відкинуло вибухом. У Віро була серйозна травма ноги — її не вдалося повністю вилікувати, і тепер він помітно кульгав.

Мія похитала головою, проганяючи спогади. Старий, знайомий клубок болю знову защемив у горлі.

Вона вийшла з кам’яного дому й мружилась від яскравого світла. З вершини відкривався захопливий краєвид: під лагідним сонцем розкинулися зелені поля, де місцеві селяни збирали якийсь злак. Мія глибоко вдихнула свіже повітря — хоч місцеве літо й добігало кінця, клімат у горах залишався м’яким.

У пам’яті сплив наступний етап їхнього перебування:

Кілька днів після катастрофи…

Вони поховали загиблих, перенесли пораненого Віро до селища, а згодом повернулися до уламків корабля, щоб зібрати все цінне. До того часу Джасті вже активував аварійний ШІ — той допоміг розшифрувати мову племені. Завдяки надзвичайно простій методиці та кмітливості жерця Амару, їм вдалося встановити контакт.

Як Мія й боялась, місцеві спочатку сприйняли їх як «богів». Дивний колір шкіри, високий зріст у порівнянні з місцевими… Навіть Мія, яка вдома вважалась невисокою, тут виглядала велеткою. «Добре, що з нами був Амару», — подумала вона тоді. «Без його мудрості нас могли б просто знищити. Або, навпаки, зробити рабами». Але старий, чия влада була беззаперечною, налаштував народ на шанобливе ставлення до прибульців.

Мія мимоволі всміхнулась цій думці, з легкою сумною теплотою поглянувши на кам’яні сходи, що вели вниз. «Його повага врятувала нам життя», — подумала вона. «Але й зобов’язує нас жити за їхніми правилами».