Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

Тепер вони стояли поруч. Джасті був значно вищим — жрець діставав йому хіба що до плеча. Але в його погляді не було страху. Лише мовчазне вивчення.

З великим зусиллям Джасті висмикнув застряглий уламок, але сили його полишили. Він знову опустився на переборку, важко дихаючи. Знову подивився на дивних прибульців — тепер уже не з обережністю, а з настороженою надією.

Жрець швидко сказав щось, дивлячись на своїх людей — і ті опустили луки, відступивши назад. Схоже, він віддав наказ. Потім старий повільно торкнувся пальцями грудей і чітко промовив:

— Амару.

Ім’я. Джасті одразу зрозумів. Він повторив той самий жест і сказав:

— Джасті. Джасті.

Миттєвість — і в очах старого спалахнуло розуміння. Він кивнув, вказав на себе:

— Ама-ру.

А потім — на пілота:

— Джас-ті.

Джасті мимоволі всміхнувся, і жрець у відповідь теж усміхнувся — щиро, з легкою, незграбною теплотою, оголивши рідкі, жовтуваті зуби. Цей обмін — хоч і простий — став першим мостом.

Потім пілот знову показав на двері й жестами дав зрозуміти: їх треба відкрити. Амару одразу щось сказав, і двоє мисливців підійшли до проходу. У їхніх очах ще жеврів страх, але вони скорилися. Авторитет жерця був беззаперечним.

Усі троє — Джасті, Амару та один із юнаків — потягли за металеву панель. Із зусиллям двері піддалися, скреготнувши. Щойно прохід відкрився, Джасті, забувши про втому, рвонув у рубку — туди, де, як він сподівався, була Мія.

Прослизнувши всередину, Джасті з полегшенням побачив силует дружини, все ще пристебнутої аварійними ременями до крісла. Старий безстрашно рушив слідом і помітив, як незнайомець нахилився над жінкою, торкнувшись пальцями її шиї — жест, зрозумілий і без слів.

Пальці Джасті вловили слабкий пульс, і він видихнув з неймовірним полегшенням: Мія була жива. Відстебнувши механічні фіксатори, він обережно відкинув спинку й почав визволяти дружину з тугих ременів. Десь за його спиною Амару щось мовив своєю мовою, але пілот не озирнувся. Коли нарешті Мія повисла в нього на руках, жрець простягнув пляшку з водою, явно пропонуючи привести її до тями. Джасті кивнув, прийняв воду, налив трохи собі в долоню й збризнув обличчя дружини.

— Мія… рідна… прокинься… — прошепотів він.

На щастя, за кілька довгих секунд Мія слабо поворухнулася й розплющила очі. Її погляд був затуманеним, важким — вона насилу сфокусувалась на чоловікові.

— Тихо, не рухайся, у тебе можуть бути серйозні ушкодження, — швидко промовив Джасті, лагідно торкаючись її плеча. Він потягнувся до аптечки, що лежала на підлозі рубки. Відкрив її, дістав ін’єктор з універсальною сироваткою — стандартний засіб у разі можливих інфекцій. Укол зробив швидко, не вагаючись: зараз потрібно було захистити її. І себе.

Старий спостерігав, усвідомлюючи, що незнайомець намагається врятувати свою жінку. Погляд Амару ковзнув на Мію, і він переконався: це справді була жінка — довге, хоч і вкрите пилом, волосся, м’якші риси обличчя. Її шкіра здавалася майже нереально білою.

У цей момент Джасті витяг з аптечки невеликий плаский сканер із голографічним екраном і почав водити ним уздовж тіла Мії, час від часу кидаючи погляд на пристрій. На екрані мерехтіли обриси внутрішніх органів і кісток — то зникали, то з’являлись, коли пілот змінював кут. Побачивши це, Амару ледь не піддався забобонному жаху: усе виглядало як справжня магія. Він вчепився в свій посох, серце закалатало, але він змусив себе залишитися: як би дивно це не виглядало, чужинець намагався врятувати свою кохану — а це, в очах Амару, було гідним поваги.

Мія підняла руку, хрипко кашлянувши, й крізь напівзаплющені повіки подивилась на Джасті:

— Голова… паморочиться… — прошепотіла вона.

— Спокійно, — сказав Джасті впевнено, — зараз закінчу сканувати, потім перев’яжемо тебе й дамо відпочити.

Він глянув на результати діагностики на голографічному екрані, сподіваючись не побачити критичних травм.

Старий стояв неподалік, повністю ошелешений тим, що бачив: катастрофа, білошкіріі «боги» чи «люди» (він досі не знав, як правильно їх назвати) і ця незбагненна магія, що дозволяла зазирати під шкіру. Але Амару, зібравши всю свою волю, продовжував спостерігати, намагаючись не піддатися страху. У глибині душі він розумів: якщо незнайомцеві вдасться вилікувати свою жінку — це буде добрим знаком для всіх.

Завершивши сканування, Джасті згорнув пристрій і сховав його назад у коробку, акуратно закривши. Ніяких серйозних пошкоджень, окрім забоїв, він не виявив — і це тішило. Потім він знову підняв спинку крісла приблизно на сорок п’ять градусів і запропонував Мії прилягти зручніше, щоб відпочити.

У цей момент погляд Мії зупинився на старому з  палицею, що тихо стояв у кутку рубки. Вона перелякано здригнулася, але Джасті одразу обійняв її, заспокоюючи.

— Тихо, тихо… Здається, він безпечний. Схоже, це місцеві мешканці. Вони допомогли мені, й, судячи з усього, не налаштовані вороже. Там, у коридорі, ще п’ятеро молодиків із луками й списами, уявляєш? Я не знаю, де ми, але ми живі, — додав він з полегшенням.

Мія, розгублено переводячи погляд із чоловіка на незнайомця, помітно схвилювалась.