Публій Овідій Назон - Метаморфози

Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.

595 І не простий собі бог, але той, що тримає небесне

596 Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.

597 О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища

598 Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом

599 Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,

600 Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.

601 З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,

602 Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних

603 Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися

604 Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі

605 За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?

606 Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.

607 Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь,—

608 Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши,

609 Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.

610 Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає

611 Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.

612 Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,

613 Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої

614 Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.

615 Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,

616 Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,— каже, — цю кралю».

617 Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,

618 Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,

619 Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти

620 Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї

621 Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка…

622 Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася

623 Страху: «Ануж мене знову піддурить…» — і ось до телички

624 Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним.

625 Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:

626 Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,

627 Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.

628 Як, отже, б він не стояв, — не спускатиме погляду з Іо:

629 Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.

630 Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,

631 Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.

632 Живиться листям вона й на гірких випасається травах.

633 Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,

634 Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків.

635 Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,

636 Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.

637 Іноді тугу свою намагається вилити в слові —

638 Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.

639 Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,—

640 Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,

641 Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.

642 Не впізнають її сестри — наяди, та й Інах не знає,

643 Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,

644 Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.

645 Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий,

646 Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,

647 Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,

648 Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.

649 Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,

650 Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.

651 «Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій

652 Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.

653 «Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я

654 Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,

655 Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,

656 Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе

657 Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.

658 Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,

659 Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),

660 Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.

661 Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:

662 Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —

663 В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».

664 Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває

665 З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя

666 Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі

667 Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.

668 Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди

669 Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда

670 В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.

671 От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню

672 Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.

673 Так спорядившись, Юпітера син із високого неба

674 Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,

675 Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:

676 Гонить ним кіз,