Публій Овідій Назон - Метаморфози

509 Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.

510 Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,

511 Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.

512 Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,

513 За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,

514 Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,

515 Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —

516 Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.

517 Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,

518 Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.

519 Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —

520 Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.

521 Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі

522 Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,

523 Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.

524 Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»

525 Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,

526 Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.

527 Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,

528 Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,

529 Довге волосся пливло — хвилювалося їй за плечима.

530 Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно

531 Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,

532 Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.

533 Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить

534 Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,

535 Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати

536 Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;

537 Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом

538 Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.

539 Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.

540 Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,

541 Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці

542 Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.

543 Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого

544 Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,

545 Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді

546 Силу божественну ти приховав у своєму потоці,—

547 Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»

548 Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,

549 Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,

550 Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,

551 Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,

552 Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.

553 В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,

554 Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.

555 Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує

556 Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.

557 Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,

558 Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі

559 Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.

560 Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій

561 Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.

562 На Палатіні, де Август живе, охоронниця вірна,

563 Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.

564 Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,

565 Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»

566 Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,

567 Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.

568 Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —

569 Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї

570 Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.

571 Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,

572 Води свої розпорошує він на ліси верховинні

573 Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.

574 Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе

575 Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері

576 Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.

577 Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,

578 Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати:

579 Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,

580 З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом.

581 Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,

582 Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.

583 Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.

584 Збільшує води слізьми — нещасливий, за донькою Іо

585 Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,

586 Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить.

587 От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.

588 Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала

589 Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив,—

590 Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго

591 В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню,—

592 Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись.

593 Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,—

594