Аполлінарія Морфеус - Розгублена душа Астрід , Аполлінарія Морфеус

Розділ 6. Переломний момент

Астрід сиділа в кімнаті для арт-терапії, перед нею стояв великий аркуш білого паперу. Легкий шум, що лунав з коридору, здавався далеким і неважливим, як і все, що відбувалося навколо. Її увага була повністю сконцентрована на картині, яку вона мала намалювати. Вчорашній сеанс терапії привів її до роздумів, і сьогодні вона вирішила зобразити те, що відчувала найбільше – боротьбу, що точиться всередині її душі.

Молекули фарб, що були перед нею, не виглядали такими, як зазвичай. Вони не просто стояли у палітрі, готові до використання. Вони мали свою енергію, свою силу, свою боротьбу. З кожним рухом пензля Астрід занурювалася глибше в свій внутрішній світ. Її рука, мов автоматично, малювала лінії, що ніби самі виходили з її глибини душі, з її болю, з її розуміння, що відбувається.

На картині було два основні елементи: темна маса, що поступово затягувала весь простір, і світло, яке ніби боролося з нею. Вони були такими близькими, але одночасно і такими віддаленими, як два суперники, які ніколи не могли зійтися в мирі.

Темрява була густою, наче важкі хмари, що занурювали в тінь усі її думки. Вона забирала все: і любов, і надію, і розум. А світло… Світло було настільки яскравим, що його риси майже не можна було розрізнити. Воно не мало форми, не мало меж, воно билося від краю до краю полотна, не дозволяючи темряві перемогти.

Астрід відчувала, як її серце стискається від цих зображень. Це була не просто картина — це була її реальність, її внутрішня боротьба. Вона малювала себе, розірвану між цими двома силами, і розуміла, що кожен вибір, кожен крок, який вона робила, наближав її до однієї з них. Але що відбувалося, коли обидва ці елементи перебували поряд? Чи не призводила їхня боротьба до її знищення? Чи не ставала вона частиною цієї нескінченної війни?

Вона припинила малювати на мить і подивилася на картину, ніби вимагаючи від неї відповіді. Її обличчя було втомленим, але все ще зберігало той спалах надії, який важко було згасити. Голоси в голові почали піднімати свої шершаві звуки. Але цього разу вони не були такими чіткими. Вони не кричали, не намагалися захопити її увагу, а лише пошепки вимагали її вибору. Це були не голоси, які приносили їй боротьбу — це були лише відлуння того, що вона переживала.

«Ти повинна обрати», — шепотів демон в її голові. Його голос не був гучним, але він тиснув. І навіть зараз, коли здавалось, що він більше не має сили, його слова все ще звучали у її серці.

«Залишайся світлом, Астрід», — ледь чутно відповідав ангел. Його голос був спокійним, ніжним, але настільки ж переконливим, що вона відчувала його, мов хвилі тепла, які огортали її зсередини.

Але ось що сталося: щось змінилося. Голоси раптово затихли. Вона більше не чула їхнього шепоту, більше не відчувала їхньої тиску в її голові. Замість цього у тиші, що заповнила простір, Астрід почала чути тільки себе. Не голоси, не накази, не вказівки ззовні. Тільки себе.

Вона замислилась. Вся її свідомість наче відкрилася для того, щоб вона побачила картину не тільки перед собою, але й у собі. Вона побачила, що не є ні просто світлом, ні просто темрявою. Вона була чимось більшим. У її нутрі поєднувались обидві ці сили, і вони не мали бути ворогами. Вони були частинами її сутності, двома полюсами її душі. І якщо вони не миритимуться, вони знищать не тільки її, а й все, що оточує її.

І тоді, в тиші, що нарешті запанувала в її голові, Астрід усвідомила, що їй не потрібно вибирати одну зі сторін. Вона не повинна була бути тільки світлом або тільки темрявою. Вона могла бути обома одночасно. Світло і темрява не мали бути взаємовиключними. Вони могли співіснувати, створюючи гармонію.

Астрід витерла піт з чола і подивилася на свою картину, що була вже наполовину завершена. Темрява і світло, які так довго тягли її в свої різні боки, тепер зливались в одне ціле. Їхні межі більше не були чіткими. Вони переплітались, утворюючи нову реальність, де не було чітких границь. І це була правда, яку вона нарешті прийняла. Картину можна було завершити. І разом із нею Астрід завершувала свій шлях. Вона зрозуміла, що не буде більше в’язнем своїх виборів. Вона була не просто жертвою двох сил, вона була творцем власного шляху.

Вдихнувши повітря, Астрід взяла пензель і почала малювати далі, цей раз без вагань. Світло і темрява зливались, їхні межі вже не мали значення. Тепер вона відчувала, що йде в напрямку гармонії — не лише для себе, а й для всього навколишнього світу.

Картина почала перетворюватися на градієнт поєднання темних та світлих кольорових гамм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍