Аполлінарія Морфеус - Розгублена душа Астрід , Аполлінарія Морфеус

Розділ 2. Межа реальності

Нічне місто дихало своїм звичним ритмом – подекуди мерехтіли ліхтарі, з рідкісних кав’ярень долинали приглушені голоси, а дороги ще не зовсім спорожніли. Астрід ішла вулицею, її погляд був пустий, а думки металися між двома протиборчими силами в голові.

«Ось він, шанс. Допоможи, зроби щось добре, і ти відчуєш світло», – говорив ангел, його голос був тихий, але наполегливий.

«Безглуздо. Світ сам по собі зло. Ти не врятуєш його, а він – тебе», – нашіптував демон, його слова обпікали розум холодним полум’ям.

Астрід побачила бездомного, що сидів на сходах перед зачиненим магазином. Його зморшкувате обличчя здавалося висіченим із каменю, а в очах читалася втома. Вона зупинилася, несвідомо потягнувшись до кишені, де були кілька монет. Її рух видався невпевненим, але вона кинула монети чоловікові в долоню. Той підняв очі, кивнув у знак вдячності, але не сказав жодного слова.

«Добре…» – голос ангела прозвучав із полегшенням.

Але ледве вона рушила далі, як демон різко відгукнувся:

«І що? Він витратить їх на алкоголь. Ти думаєш, що змінила його долю? Це просто жалюгідна подачка. Світ залишиться таким, як був.»

Астрід намагалася ігнорувати його, але всередині щось знову скрутилося у вузол. Вона не знала, хто з них мав рацію. Може, обоє? Просто кожен по своєму мав рацію. Можливо.

В наступну мить вона почула дитячий плач. Біля входу до супермаркету якийсь чоловік смикав за руку хлопчика років шести. Дитина виривалася, її обличчя було червоне від сліз.

«Я сказав, ідемо!» – чоловік, ймовірно батько, стискав руку малого, і той аж скрикнув від болю.

Астрід не змогла пройти повз. Вона кинулася до них і схопила чоловіка за руку.

«Заспокойтеся! Ви йому робите боляче!» – її голос лунав твердо.

Чоловік різко обернувся, у його погляді спалахнула лють.

«Не лізь не в свою справу!» – гаркнув він, але все ж трохи послабив хватку.

Хлопчик скористався моментом і вирвав руку, ховаючись за Астрід.

Ангел мовчав, але Астрід відчула його схвалення. Вона зробила правильний вибір.

Та потім голос демона знову підкрадався:

«Навіщо? Він просто зірве свою злість потім, уже вдома. Ти не змінила нічого. Це все марно.»

І тоді щось у ній надломилося.

Раптовий спалах люті охопив її. Вона відчула, як щось темне піднімається зсередини, відпускаючи контроль. Очі її звузилися, думки стали туманними. Вона різко розвернулася, швидко йшла вперед, не помічаючи нічого навколо. Світ здавався чужим, штучним, порожнім.

Раптом її рука схопила камінь біля тротуару. Вона навіть не усвідомлювала цього – просто зробила. Різкий порив вітру пронісся повз неї, змішуючи голоси в голові в єдиний хаотичний шепіт.

«Розбий… Відпусти себе…» – шепіт демона перетворився на гучний наказ.

І вона кинула камінь.

Гучний звук розбитого скла пронизав тишу ночі. Вітрина магазину осипалася на тротуар сотнями осколків. Люди, що проходили повз, завмерли, а потім швидко відступили назад. Хтось закричав.

Але цього було мало. У грудях палав вогонь, який неможливо було зупинити. Вона схопила інший камінь і метнула його в натовп. Люди розбіглися.

«Що ти робиш?!» – голос ангела звучав розпачливо.

Але було запізно.

Гучний звук сирени прорізав нічне повітря. Хтось викликав поліцію.

Астрід застигла. Немов холодна хвиля раптово прокотилася її тілом. Вона озирнулася, бачачи в очах людей страх і нерозуміння. Що вона наробила?

Синій проблисковий маячок з’явився за рогом вулиці. Вона зрозуміла, що треба тікати. Але куди?

Думки хаотично металися, серце вистукувало скажений ритм. Голоси більше не сперечалися. Вони мовчали.

Вперше за довгий час вона залишилася наодинці зі своїм жахом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍