Аполлінарія Морфеус - Розгублена душа Астрід , Аполлінарія Морфеус

Розділ 3. Контакт з реальністю

Астрід сиділа в задньому сидінні поліцейського авто, затиснувши руки в кулаки. Її серце все ще билося шалено від страху, а в голові панував хаос. Здавалось, що весь світ навколо не має жодного значення, що все це – лише поганий сон. Але холодний метал поліцейських наручників на її зап'ястях і світло вогнів, що відбивалися в її очах, переконували її: це була реальність. Її ніби облили холодною водою. Вона почала усвідомлювати що сталося.

Поліцейські, які сиділи попереду, не виявляли жодних емоцій. Вони не ставили питання, не намагалися розговорити її. Вони просто везли її кудись, і це місце, яке мало стати її наступним «домом».

«Ви маєте право мовчати. Все, що ви скажете, може бути використано проти вас у суді», – голос поліцейського, що запам’ятався її м’язам своїм холодним тоном, не давав надії на порятунок. Вона не чула його, її думки були заплутані, її душа – в руїнах.

Поїздка тривала довго.

Моментально жахливий внутрішній конфлікт поглинув її знову. Астрід вже не могла розібратися, де межа між реальністю і її внутрішнім світом. Всі почуття змішувалися, все було настільки розмитим, що навіть самі голоси видавалися вже якоюсь надуманою ілюзією, що вона сама собі вигадала якусь внутрішню боротьбу.

Коли авто зупинилося, вона зрозуміла, що вони приїхали. Двері машини відкрилися, і один із поліцейських вийшов першим, згодом допоміг Астрід вийти на вулицю. Вона озирнулася і побачила будівлю лікарні. Велика бетонна споруда, яка відразу нагадала їй кам'яні стіни, які ізолюють її від всього світу, хоча б на якийсь період.

Її повели коридорами, де все було холодно і тісно, ​​повітря було важким, а запах лікарняного дезінфекційного розчину змішувався з чимось невизначеним, що важко було описати. Лікарі, що стояли в коридорі, дивилися на неї з холодним професіоналізмом. Вони не запитували, що з нею сталося, вони лише позначили її ім'я, виводячи її проблему в електронній базі даних.

Астрід пробувала говорити, але з її вуст не виривалося жодного слова. Вона відчувала, як її відривають від реальності, як темрява знову поглинає її. Вона була тут, у цьому місці, де її могли забути, де голоси могли стати її єдиними супутниками.

Її вели до кімнати. Простора, але порожня. Лише ліжко, стілець і тумбочка – все виглядало як одна з тих непорушних ситуацій, де не було місць для надії. Всі стіни виглядали однаковими, сірими та холодними.

Коли двері за нею зачинилися, Астрід відчула, як її серце стискається ще більше. Вона намагалася відвернути паніку, але не могла. Усе було так само, як і раніше, лише тепер вона опинилася в ще більшій пасті, ніж будь-коли раніше. Тепер вона мов тий самотній голуб, але його ще й помістили до клітки.

Темрява вже не була лише в її душі. Темрява ніби вивільнилася назовні і оточила її безнадійно змусивши чекати чогось, що буде відбуватися з нею далі.

Двері закрилися за нею з тихим клацанням, і Астрід залишилася в кімнаті одна. Погляд її очей втратив фокус. Все було сірим і безликим: стіни, ліжко, навіть повітря. Якби не сталеві прути на вікні, вона б могла подумати, що потрапила до іншого світу, в якому не було жодного шансу вибратися. І ця думка, наче важкий камінь, впала їй на груди. Тепер вона не мала куди йти чи бігти.

Її пальці обвилися навколо брусків ліжка, а розум був паралізований від тривоги. Не було більше тих моментів ясності, коли ангел говорив, що вона не одна, коли демон намагався втягнути її у свої обійми. Зараз було лише мовчання. І вона була сама серед цієї порожнечі, залишена своїм страхам.

Але в глибині її душі жевріла маленька іскра. І хоча все виглядало безнадійно, вона ще могла відчути теплоту того голосу, який казав: «Ти не одна». Хоча слова здавалися такими слабкими, вони давали їй хоч якийсь напрямок, хоч якусь надію. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, яке б’ється все швидше.

На порозі кімнати з'явилася медсестра. Вона мала строгий вигляд і не проявляла жодної емоції, коли заглядала в кімнату. Її очі були байдужими, немов вона вже звикла до всього, що відбувалося тут. Вона принесла їй ліки, але Астрід навіть не подивилася на них. Лише мовчки кивнула, беручи таблетку з маленькою склянкою води.

Медсестра, здавалося, не звертала уваги на її реакцію. Вона перевірила все необхідне, записала щось у блокнот і знову залишила Астрід в тиші. Цей нескінченний циклічний день і ніч без змін, без життя, здавався нескінченним.

Астрід спробувала знову зібрати думки. Що вона робить тут? Як далі жити в цьому жорстокому світі, де ніщо не має сенсу? Чому вона не може знайти спокою? Вона закрила очі, вгинаючись обличчям в подушку, ніби намагаючись втекти від реальності, але не могла.

Вона прокинулася пізно вночі від незнайомого звуку. Якісь кроки на коридорі. Але це були не кроки звичайних медсестер чи лікарів. Вони були іншими. Ті, хто не хотів, щоб вона спала. Ті, хто її спостерігав, як в темній лабораторії, в якій вона була лише предметом досліджень. Астрід відчула, як у неї стискається горло. Відчай повернувся, і вона вже не могла утримати сльози.

І ось тоді, коли здавалось, що вона вже не може більше терпіти, коли біль і безвихідь майже поглинули її, до кімнати увійшов лікар. Він був зовсім молодим, але його погляд був пронизливим і впевненим.

«Як ти почуваєшся?» – його голос був спокійним, але водночас холодним, з тінню байдужості.

Астрід на мить глянула йому в очі. Вона не могла зрозуміти, що відчуває. Це було наче дзеркало, що відображає не лише її тіло, але й душу. Він спостерігав за нею з цікавістю, немов вивчав її, шукаючи відповідь на те, що неможливо пояснити словами. Як ця прекрасна дівчина опинилася в такій ситуації, в такому стані.

«Вам буде краще тут», – сказав лікар, намагаючись виглядати переконливо, але у його словах не було тепла. Ні підтримки, ні захисту. Лише стандартний медичний підхід, що мав показати, як все «зрозуміло».

Астрід не відповіла. Вона лише глибоко вдихнула, продовжуючи мовчати.

В лікарні все відбувалося по колу: нові обличчя, нові процедури, нові дії, що не мали жодного сенсу. Життя було знову розчленоване на маленькі частини, які не мали спільного цілого. І кожен раз, коли вона намагалася зібрати їх, щоб віднайти зв’язок, вони знову розпадалися немов на крихітні пазли.

Кожного разу, коли вона думала, що от-от знайде вихід із цього лабіринту, в її голові виникав новий голос – демона чи ангела, вже не важливо. Вони обидва відображали її внутрішній біль. Вони були її єдиними співрозмовниками в цій реальності.

Але тепер, замість того, щоб боротися, Астрід відчула, як її душа починає потроху відпускати боротьбу. Вона вже не могла втекти від цього місця, тому вона мала б прийняти його, як частину себе. Усе, що було на поверхні – нові ліки, нові правила, медсестри, лікарі – були лише тимчасовими. Єдине, що залишалося незмінним, це її внутрішня боротьба, яка все ще тривала, не залишаючи їй шансів на спокій.

І саме в цей момент, коли світ здавався найтемнішим, ангел знову заговорив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍