Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Ось пригадала й зараз хочу повторити щось подібне. Частенько аналізую: це в мене від травми голови чи просто грають мамині гени? Та яка різниця? Наразі я зовсім поруч з підкоренням геть іншої істоти чоловічої статі. Але поспіх тут зайвий. Я повинна зіграти настільки досконало й вірогідно, щоб до фіналу дійти на своїх умовах. Лише тоді вважатиму життя не марним.

Все, не можу більше чекати! Кинула бавитися з вівцями та замовила таксі до мусульманського кварталу. Добре, що від мене тваринками тхне. Сценарій я затвердила наступний: дівчина-сирітка, що живе у передмісті з опікуном (колишнім легіонером), любить доглядати за вівцями та тренується з названим батьком, мріючи охороняти заможних клієнтів.

А що? Як на мене, доволі правдива історія. Юна й здорова баба, без роду-племені та освіти, намагається вижити й заробити не на панелі. Це йому точно сподобається. Власне бугай у мене вже й так на гачку, треба лише трішки дотиснути...

Вечоріло. За вікном кафе починалося дефіле людей зі зброєю. Та сутичок ще не видко і мій об’єкт десь затримується. Я замовила собі таке, чого ненавиджу їсти: тістечко з купою вершків. Ці кондитерські винаходи тхнуть гірше за овець. Але ж я «дівчинка з передмістя»?

Хоча насправді – Анвар молодець! Сказав і зробив. Він навчив мене цінувати здорову їжу: зелень, свіже молоко та багато клітковини. Навіть в цьому алжирець не схибив. Зі мною важко та він впертий і виконав усе, що пообіцяв. Навіть більше.

А ось повзе той, на кого я чекаю! Він прямує до кафе напхати м’ясом свої нутрощі. Я швиденько поколупала гидоту на блюдці та взялася писати повідомлення на старенькій мобілці, що знайшла в Анвара у столі.

– Вітаю войовничу амазонку, серед наших нетрів! – чую його привітний низький голос. Таку характеристику я могла б дати тому, хто не вбивав мою матір. Але я розгублено підіймаю голову та дурнувато посміхаюся:

– О, привіт! Я й не помітила тебе. Переписуюся з подругою, що хворіє...

– Можна? – ввічливо киває він на стілець за столиком навпроти мене та пропускає попередні слова, як непотріб.

– Будь ласка. Хоча сьогодні мене не треба захищати, – знизую плечима й відкладаю телефон убік, але залишаю на видноті.

– Дякую. Мені, як завжди, – каже він офіціанту і не може відірвати задоволеного погляду від моїх очей та відразу переходить до суті: – Що ти тут робиш, красуне? Знову прийшла потренуватися на місцевих незграбах?

– Ні. Я вже склала іспит та поки ніхто не взяв на роботу. Ну, а сидіти біля телика – ноги затекли. Ось я й сподівалася знову розважитися тут, у рукопашному бою з якимось телепнем, – відверто розповідаю я про своє «тяжке» життя й бачу, що він вірить мені.

– А цей телепень тобі підійде? Можемо поєднати приємне з корисним. Та спочатку давай хоч познайомимося. Тебе як звати, синьоока бестіє? – грається він іскрами своїх загарбницьких очей.

– Фібі. А тебе? – чарівно посміюся й стріляю бісиками в ті збуджені очі.

– Дуже приємно! Я Еміль. Це добре, що ти знову сюди завітала. Я згадував тебе, а ще мені нікуди подіти сьогоднішній вечір. Та здається тепер нам сумно не буде... – багатозначно посміхається вбивця й відверто натякає на не платонічне продовження знайомства. А для мене головне, що наживку він проковтнув по самі вуха.

РОЗДІЛ 9

ПРОТИСТОЯННЯ

Він сидить дуже близько за столом та з підлітковим апетитом вминає свій кривавий біфштекс. Загадково поглядає на мене з-під лоба й навіть не здогадується, що мисливець тепер я, а він – ціль.

Та я звабливо складаю вуста трубочкою й попиваю каву. Знаю, що мої пухкі губи часто захоплюють ось таких завойовників, з орлиним поглядом.

Аж раптом страшенно гамірно дзвенить моя мобілка, залишена на столі. Звісно на її екрані не видно: хто телефонує. Я хапаю раритет до рук, вимикаю гучність і ангельським голосом промовляю:

– Перепрошую, батько хвилюється навіть знаючи, що я можу дати собі раду. Але ж на те він і опікун...

– Будь ласка, відповідай. Не соромся, – ввічливо киває мені Еміль.

– Я на хвилинку. Смачного! – зриваюся на ноги та вже на вулиці коротко відгукуюся в трубку:

– Так!

– ...Ти з ким? Навіщо здався мій старий телефон? Що ти Його все-таки знайшла? Негайно приїзди до мене, нам треба серйозно поговорити. Не лізь сама, чуєш ягнятко! – молить мене й одночасно наказує чоловік, що пройшов кілометри пекла, а тепер поводиться так, ніби його рідна дитина загубилася десь уночі.

– Звісно чую. Анваре, не кричи! У мене все під контролем. Він геть не такий страшний, як мені здавалося раніше. До тебе я заїду й поверну телефон, не переймайся про це, – цинічно жартую та акцентую увагу геть не на головному.

– І навіщо я тільки погодився на цю небезпечну аферу? Повівся на дитячий відчай, а тепер проклинаю себе. Ти ж некерована у власному гніві. Прошу: дай я сам зроблю! – пропускає він моє нахабство та продовжує дивні стинання. Але мені треба повертатися до кафе. Я не можу надовго залишати без уваги свою мішень і просто кажу йому:

– Анваре, ти стомлений. Відпочинь. Попий молока й заспокойся. Я дуже тебе люблю і скоро буду.

Наразі чую в слухавці якийсь шелест. Сподіваюся старий воїн не втратив свідомість від моїх слів. Він завжди чекає на них, але кажу я таке не часто. А ще я ніколи не говорила Йому «кохаю». Грішити обманом перед людиною, що готова для мене на все й безоглядно кохає, занадто навіть для мене! Я розумію його почуття й поважаю, але на цьому все.

– Заспокоїла тата? – допиває каву Еміль і не витримує: – Фібі, звідки я тебе знаю? Ніколи не скаржився на пам’ять, а тут наче туман в голові.

От тварюка! Він же мене ніколи не бачив. Але звісно на маму я схожа, мов дві краплі води. Так каже дядечко Робер. Певно що обличчям, а ще бурхливою вдачею та навіть гордою ходою. Ось що інколи роблять гени з життям людей. Безумовно схожістю з мамою я пишаюсь, але наразі це може зіграти не на мою користь. Тому збуджено відповідаю:

– Горе мені! Ну, ніяк не забудуть люди про ту рекламу. Подекуди, щоб смачно поїсти зробиш і не таке. Минулого року я пішла на кастинг реклами морозива й перемогла. Інша раділа б та мені ця марна «слава» лише заважає. Отак зустрінеш гарного хлопця, а він тобі каже, що вже десь бачив. І тоді почуваєшся не знахідкою, а використаним матеріалом...

– Точно! – б’є себе по лобі Еміль. – Дякую, що нагадала. Не вмію залишати хоч щось без уваги. Але підозрюю, що побачивши тебе, організатори кастингу миттю припинили непотрібне заняття. Ти схожа на квітучий ранок, а ще завдяки оцим губенятам впевнений, що те морозиво купували мов навіжені. Ну, що пішли прогуляємося?