Данута Шемеляк - Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк

7. Монашки з претензіями

Після сутички з розбійниками Соломія й Дарій вирішили перепочити. Ніч уже обіймала ліс холодними руками, а десь далеко гудів вітер, ніби скаржився на свою самотність. Соломія знайшла невелику галявину, де можна було розвести багаття, і наказала Дарію зібрати хмиз.

— Я? Хмиз? — перепитав він, ніби вона попросила його зарубати дракона голими руками.

— Так, ти, — відрізала Соломія, розтираючи руки над слабким вогником, який уже тріщав від кількох гілок. — Чи ти чекаєш, поки музи принесуть тобі дрова?

Дарій зітхнув, але пішов шукати гілки, бурмочучи щось про "тягар земного існування". Соломія тим часом перевірила лист із доказами, який усе ще грів її за поясом. Треба б було дістатися до Зеленоцвіту й показати його батькові, але спершу — пережити цю ніч.

Щойно Дарій повернувся з оберемком хмизу, як із лісу долинув звук — дзвінкий, ритмічний, наче хтось бив у дзвіночок. Соломія схопила кинджал і скочила на ноги.

— Що це? — прошепотів Дарій, ховаючись за її спину.

— Або Гордан із дзвоником, або щось цікавіше, — буркнула вона, вдивляючись у темряву.

Із кущів виринули три постаті в сірих рясах. Монашки. У руках старша тримала дзвіночок, а дві молодші — кошики з якимись травами. Соломія розслабилася, але лише на мить — бо старша монашка, суха, як осіння гілка, глянула на неї й скрикнула:

— Соломія Зеленоцвітська! Ти?!

Соломія завмерла. Дарій кліпнув і шепнув:

— Ти їх знаєш?

— Е-е… можливо, — пробурмотіла вона, згадуючи монастир Святої Лаванди й одну маленьку історію з іконою, яку вона "позичила" для тренувань.

— П'ять років! — заголосила монашка, наступаючи на неї. — П'ять років ми думали, що ти загубилася чи померла, а ти тут із кинджалом і… — вона глянула на Дарія, — з якимось худим хлопцем!

— Я не худий, я… витончений, — ображено поправив Дарій.

— Я сестра Євдокія, — продовжила монашка, ігноруючи його. — І ти, Соломіє, винна нам пояснення! А ще — ікону Святої Варвари, яку ти вкрала!

— Я її не крала, — заперечила Соломія, відступаючи. — Я… позичила. Для добрих справ.

— Для добрих справ? — пискнула одна з молодших монашок, кругловида дівчина з рудим чубом, що стирчав із-під хустки. — Ти зарубала нею манекен у дворі!

— То був поганий манекен, — буркнула Соломія. — І взагалі, я її поверну. Колись.

Сестра Євдокія склала руки на грудях і примружилася.

— А що ти робиш у лісі посеред ночі? Знову від когось тікаєш?

— Від зради, — втрутився Дарій, несподівано випроставшись. — Ми розкрили змову в Каменярі. Вони хочуть убити нас і захопити грибний ліс!

Монашки переглянулися. Руда дівчина шепнула:

— Грибний ліс? Той, що через нього метелики світяться?

— Отже, це правда, — задумливо сказала Євдокія. — Ми чули чутки, але не вірили… Гаразд, Соломіє, ми допоможемо вам дістатися до Зеленоцвіту. Але ти повернеш ікону. І помолишся за гріхи!

— Молитва — це не моє, — зізналася Соломія. — Але ікону поверну. Обіцяю.

Монашки кивнули й повели їх до своєї схованки — маленької хатини в лісі, де вони збирали трави для зілля. Там Соломія й Дарій отримали миску супу й трохи хліба. Дарій спробував подякувати віршем:

— О, сестри милі, в рясах сірих,
Ви нам дали притулок в лісі…

— Доїдай суп і не римуй, — перебила Євдокія. — Завтра ми виведемо вас до дороги. Але тримайтеся подалі від розбійників.

— Ми вже їх зустрічали, — усміхнулася Соломія, глянувши на Дарія. — Він їх заримував до сліз.

Євдокія підняла брову, але нічого не сказала. Ніч минула спокійно, хоч Соломія спала з кинджалом під подушкою, а Дарій тихенько складав баладу про монашок. Уранці вони мали рушати далі — із благословенням сестер і новим завданням: повернути ікону. Але спершу — зупинити змову. А це, як знала Соломія, буде набагато веселіше, ніж молитви.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍