Данута Шемеляк - Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк

Двадцять років пригод (і трохи хаосу)

Двадцять років пролетіли, як метелики в грибному лісі — швидко й яскраво. Замок Каменяру тепер гудів не лише від гвардійських тренувань чи Дарієвих читань, а й від галасу трьох дітей Соломії й Дарія, які успадкували від батьків усе найкраще… і найгірше.

Старша, сімнадцятирічна Лаванда (названа так на честь монастиря, хоч Соломія досі жартувала, що це був її найбільший компроміс), була копією матері: висока, з міцними руками й любов’ю до мечів. Щоправда, вона додала до цього материнського таланту ще й схильність влаштовувати бійки в тавернах — "для практики", як вона казала. Соломія пишалася, хоч і скаржилася, що донька ламає більше манекенів, ніж вона сама в юності.

Середній, п’ятнадцятирічний Рубан (на честь магістра академії, який досі надсилав Соломії листи з порадами), пішов у Дарія. Худий, із вічно скуйовдженим волоссям, він писав вірші про все — від битв сестри до супу на обід. Але його "поетичність" мала побічний ефект: він міг заримувати розбійників до сліз, як батько, але частіше просто дратував ними домашніх. Соломія одного разу застукала його, як він читав сонет курям у дворі, і півень мало не клюнув його за "надмірний пафос".

Наймолодша, десятирічна Варвара (так, на честь тієї самої ікони, яку Соломія колись "позичила"), була сумішшю обох батьків: хитра, як мати, і мрійлива, як батько. Вона обожнювала кидати кинджали, але робила це з таким виглядом, ніби декламувала вірш, — і зазвичай попадала в Дарієві пергаменти, чим доводила його до тихого відчаю.

Того дня Соломія стояла в дворі, тримаючи старий меч і наглядаючи, як Лаванда ганяє гвардійців по майданчику. Її колись русяве волосся тепер пронизали сиві пасма, але постава була такою ж прямою, а погляд — гострим.

— Лавандо, не рубай їм ноги, вони мені ще потрібні! — гукнула вона, коли донька мало не відтяла шматок чобота одному з новачків.

— Та я ж акуратно! — відгукнулася Лаванда, блиснувши усмішкою, від якої гвардійці сахалися.

Дарій сидів неподалік на лавці, із пером у руці й новою книгою на колінах. Його бібліотека давно стала легендарною — селяни навіть просили його читати балади на святах, хоч Соломія досі жартувала, що "половина слів там — просто вигадані". Він підняв очі й зітхнув:

— Соломіє, наші діти — це стихійне лихо. Може, відправимо їх до монашок?

— О ні, — засміялася вона, сідаючи поруч. — Сестра Євдокія досі нагадує мені про ту ікону. До речі, я її повернула. Ну, майже. Варвара трохи зарубала її на тренуванні.

— О, музи, — пробурмотів Дарій, але в його очах блиснули веселі іскри.

Тут із-за рогу вибіг Рубан, тримаючи пергамент і декламуючи на весь двір:

— О, мати меча, що гримить у бою,
Твій дух незламний я славлю в строфі!

— Рубане, якщо це про мене, прибери ніжні слова, бо я тебе зарублю! — гукнула Соломія, але ледь стримала сміх.

А потім із кухні пролунав крик — Варвара, намагаючись "допомогти" кухарям, кинула кинджал у горщик із супом, і той тепер стирчав із дна, як трофей. Кухар ганяв її по двору з ополоником, а вона реготала й кричала:

— Я ж хотіла покращити смак!

Соломія глянула на Дарія, і вони обидвоє розсміялися — гучно, аж гвардійці обернулися. Вона поклала руку йому на плече й сказала:

— Знаєш, поете, я думала, що шлюб — це кайдани. А виявилося, це найкращий бій у моєму житті. Із тобою й цією бандою.

Дарій усміхнувся — тепло, як у той день, коли вони вперше втекли в соломі.

— А я думав, що ти зарубаєш мене за перший же сонет, — відповів він. — Але ти права. Це пригода. І я б не проміняв її ні на що інше.

Вони сиділи, дивлячись, як Лаванда вчить гвардійців ухилятися від ударів, Рубан читає вірші півню (який цього разу просто пішов геть), а Варвара домовляється з кухарем, щоб той дав їй ще один кинджал "для експериментів". Замок гудів хаосом, але це був їхній хаос — веселий, гучний і сповнений любові.

— Хочеш станцювати? — раптом спитала Соломія, підморгнувши. — Без бочок із квасом цього разу.

— Тільки якщо ти не крутитимеш мене, як тоді, — засміявся Дарій, підводячись.

Вони закружляли прямо в дворі — незграбно, але щиро, під сміх дітей і здивовані погляди гвардійців. Двадцять років потому шлюб Соломії й Дарія став легендою — не лише про мечі й сонети, а й про родину, яка могла перевернути замок догори дном і все одно залишитися разом. І, можливо, це був найкращий фінал їхньої пригоди.

Кінець