Данута Шемеляк - Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк

12. Друзі чи все ж кохання?

Минуло кілька місяців після весілля, і замок Каменяру змінився. Соломія очолила свою гвардію — невеликий загін із місцевих сміливців, які швидко зрозуміли, що її накази краще виконувати без питань. Вона тренувала їх у дворі, ламаючи манекени й іноді випадково вибиваючи вікна, коли кинджал летів не туди. Дарій же замкнувся у своїй бібліотеці — просторій кімнаті без єдиного гриба, заваленій книгами й пергаментами. Його балада "Принцеса з мечем і принц із сонетом" уже гуділа в тавернах, хоч Соломія досі жартувала, що він перебільшив із пафосом.

Їхнє спільне життя було дивним, але затишним. Соломія не змушувала Дарія носити обладунки, а він не читав їй вірші, коли вона точить мечі. Вони снідали разом — вона їла смажену картоплю, він гриз сухарі й бурмотів про рими. Іноді Соломія тягла його на прогулянку, щоб "не закис у своїх паперах", а він у відповідь просив її послухати новий сонет. Зазвичай вона слухала. Хоча б перші два рядки.

Одного вечора Соломія повернулася з тренування, уся в пилюці й із новим шрамом на руці — дріб’язок від невдалого удару новачка. Дарій сидів у дворі, незвично далеко від бібліотеки, із мечем у руках. Точніше, із дерев’яним мечем, який виглядав так, ніби його зробили діти.

— Ти що робиш? — здивувалася Соломія, скидаючи рукавиці.

— Вчуся, — відповів він, старанно тримаючи меч перед собою. — Ти казала, що я маю бути готовим до пригод. От я й подумав… спробую.

Соломія підняла брову, але всміхнулася.

— Ну, давай, покажи, — сказала вона, схрестивши руки.

Дарій замахнувся — незграбно, але з ентузіазмом. Меч просвистів у повітрі й гепнувся на землю, а він сам мало не впав слідом. Соломія розсміялася — гучно й щиро.

— Ти безнадійний, поете, — сказала вона, підходячи ближче. — Але стараєшся. Це вже щось.

— Я хотів… е-е… вразити тебе, — зізнався Дарій, почервонівши. — Ти завжди рятуєш нас, а я… ну, тільки римував.

Соломія глянула на нього — на його скуйовджене волосся, на щиру ніяковість в очах — і відчула, як щось тепле стискає їй груди. Він був не воїн, не герой із легенд, але він був поруч. У соломі, у лісі, у бою. І, може, це було більше, ніж вона чекала.

— Ти мене вражаєш, — тихо сказала вона. — Не мечем, а… собою.

Дарій кліпнув, не знаючи, що відповісти. А потім, несподівано для обох, Соломія ступила вперед, схопила його за комір сорочки й притягла до себе. Їхні губи зустрілися — різко, трохи незграбно, але тепло. Дарій завмер, але через мить обійняв її, ледь не впустивши дерев’яний меч. Поцілунок був коротким, але справжнім, із присмаком пилу й пергаменту.

Коли вона відступила, Дарій виглядав так, ніби щойно пережив бурю.

— Це… це був поцілунок? — пробелькотів він.

— А ти думав, я тебе зарубати хочу? — засміялася Соломія, але її щоки зрадницьки почервоніли.

— Я… я напишу про це сонет, — видихнув він, усміхаючись.

— Тільки не називай мене "ніжною квіткою", — попередила вона, ляснувши його по плечу. — Ходімо, навчу тебе тримати меч. Але спершу — вечеря.

Вони пішли до замку — Соломія попереду, Дарій слідом, із мечем у руках і новою ідеєю для віршів у голові. Дружба, що почалася з втечі й бійок, переросла в щось більше. Не солодке, як у казках, а справжнє — із жартами, суперечками й випадковими поцілунками. І хоч Соломія ніколи б не зізналася вголос, а Дарій не наважився б написати це прямо, вони обидва знали: шлюб, який колись був тягарем, став їхньою пригодою. Найкращою з усіх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍