Сергій Вікторович Жадан - Ода до радості (збірник)

нас тяжкі часи чекають, – засмутилася перукарка. – Бо Моква точно і надалі штампуватиме зелених чоловічків!

– Так тих тварюк, що нашим незаплямованим іменем на Землі назвалися, у Москві вигадали? – спитав зелений чоловічок.

Ліда кивнула.

– Зважте, пане Лінгвіст! Це вам не проста тітка каже, а абсолютно особлива людина. Я би розповіла про свій талант, та вам, певно, час. Давайте вже так: я вашого оселедця ще туалетною водичкою побризкаю, і ви вже летіть собі з Богом. А літеру С Москві поки лиште. Під мою відповідальність. Домовилися?

Зелений прибулець кумедно кліпнув небесно-синіми очима.

– Не можу вам відмовити, пані, – торкнувся Лідиної руки. – Відкрию секрет наостанок: немає в вас нічого особливого. Ви – звичайна людина. І це прекрасно.

Ліда зиркнула на іншопланетну істоту розгублено.

– Значить, від мене нічого не залежить?

– Навпаки. Тільки звичайні шляхи торують.

– А особливі?

– Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші. Повірте: ми, зелені чоловічки, на тому чудово розуміємося, – поправив жилет із кнопочками-ричажками-перемикачами. – Прощавайте…

Цьомнув Лідину руку і вмить розтанув, ніби його ніколи й не було. Навіть кнопки чи ричажка якого з жилета не лишив, щоби Ліді доказ був – не бреше, на власні очі іншопланетне створіння бачила. Зачіску патріотичну йому забабахала, по ходу діла Москву врятувала… І після того вона – не особлива?! Не лакмус для всієї країни? Помилився прибулець.

– А що з нього взяти? Молодий, зелений! – всілася у крісло, понюхала руку в тому місці, де її поцілувала невідома істота. – Туалетна вода… – констатувала замислено.

Наштовхнулася оком на новенькі чоловічі труси в пакетику. Засумувала. Може, дарма часу волю дала? Щоби плив собі, щодня Сашкові нагадував – Ліда чекає. Чекатиме аж доти, доки чоловік сам не усвідомить: дурню утнув, час до сім’ї повертатися. Щоби ревнував отам у приймах, біля підлої Раїси, Ліду до всіх і кожного клієнта у перукарні, бо задля того і пішла до чоловічої, щоби Сашкові дошкулити. Може, інакше треба? Не тонути у власних гордощах. Зранку прийти до воріт АТП, де Сашко в ремонтному цеху за майстра, глянути йому в очі, сказати: «Ходімо додому, любий». Бачила ж його очі, коли удвох Даринку на Майдані шукали: такі хворі… Такі винуваті, спантеличені…

– Мамо… Спиш? – Доньчин голос за спиною. Увірвалася до тихої перукарні разом з вітром, радістю, весняними пахощами.

– Дарко… Таке тобі зараз розповім…

– Спочатку я! – Дарина підійшла до крісла, обійняла матір за шию, дивилася на її відображення у дзеркалі.

– Що вже сталося? – насторожилася Ліда. Доньчині руки – геть. Підхопилася. Дитині в очі.

– Матусю… Я заміж вийшла, – сказала Дарина.

Ліда пополотніла:

– Коли?

– Тільки-но…

Ліда як стояла – так сіла. Дивилася повз доньку на білозубу Мерилін.

– Мамо…

– А де воно… щастя твоє? – прошепотіла Ліда.

– Стас до своїх поїхав. Повідомити… А я – до тебе. Тато… знає вже. Сказав… «Щастя тобі, доню». А ти…

– А весілля?

– Ми без церемоній. Розписалися… В джинсах…

– Підеш з дому? – гірко спитала Ліда.

– Квартиру винайняли… Стас працює… Я підробляю. Нормально…

– Чого ж мені нічого не казала?

– Ми самі годину тому рішення прийняли. У Стаса в загсі знайома. Допомогла.

– Швидкі…

– Вже рік разом, мамо!

Ліда не відповіла. У перукарні зависла важка, як театральна завіса, тиша. Ліда повільно підвелася, дістала з полиці пакетик із новенькими чоловічими трусами. Простягнула Дарині.

– Ось, доню.

– Труси?

– Подаруй Стасові. Наші жінки завжди купують своїм чоловікам труси і шкарпетки. Без того – не буде сім’ї. – Замовкла, усміхнулась зачудовано. – Бач, яка в мене дивовижна інтуїція. Недарма труси купила. Відчувала – саме сьогодні згодяться… А деякі дивні істоти ще сумнів мають у тому, що я така особлива… Лакмус.

Дарина обійняла матір, пригорнула її до себе, як дитину.

– Така ти в мене… найкраща! От побачиш – недовго тобі самій у квартирі сумувати. Тато повернеться…

– То і зеленому чоловічку зрозуміло, – відказала Ліда. – Нам же Крим якось повертати треба.

Макс Кідрук

Я полечу!

1

– Неправда! – Вісімнадцятирічний Стьопа від досади кусав тонкі, посірілі від нервової напруги губи. – Не взяли, бо зависокий!

– Тебе не взяли, бо ти тупий! – глумливо мружачи затуманене катарактою око, підсміювався Ярило Ігнатович.

Ні для кого в Бабариках не було таємницею, що на цибатому Стьопі льотчики в родині Ревунів закінчаться.

– Ви не розумієте… – Часто моргаючи, Стьопа намагався придумати вагомішу причину, чому слідом за Національним авіаційним університетом йому відмовили в Кіровоградській льотній академії, однак відлуння насмішкуватого «бо ти тупий», неначе кислота, роз’їдало всі путні думки, і сухий язик далі молов нісенітниці: – Просто кабіна винищувача замала для… ну… для моїх габаритів, ноги н… н… не поміщаються, а на комерційного треба гроші, багато грошей… – Згадавши офіційний прейскурант, хлопець скривився і похнюплено схилив голову. Того літа за повний чотирирічний курс навчання на пілота комерційних авіаліній у Кіровоградській льотній академії просили шістдесят тисяч баксів.

– То в тебе мізки замалі для черепка твого пустопорожнього, – не вгавав Ярило, зневажливо позираючи на внучатого племінника. З пухкого водянистого рота підтоптаного селянина тхнуло дешевим алкоголем; від немитого тіла несло потом. Степан стояв за три кроки від товстошийого й засмаглого Ігнатовича, проте запах відчував добре. Хлопцю здавалося, наче під ніс підчепили змочені у прокислому пиві смердючі шкарпетки.

Довкола Ярила згуртувалось кілька таких же, як і він, підстаркуватих трутнів, які щодня по обіді окупували тісну пивничку, що підпирала боком сільський продуктовий магазин, і сиділи там до смерку, неспішно проціджуючи крізь себе по три-чотири літри пива і при цьому майже не п’яніючи. Вони впирали волохаті, обтягнуті брудними майками чи дірявими сорочками животи в неоковирний стіл із недбало обструганих дощок і обмацували зневажливими поглядами бідолашного хлопця; час від часу хтось із них гортанно гиготав, хизуючись глибоким почуттям гумору, після чого з насолодою, розкотисто відригував і замислено кивав головою, немов погоджуючись із усім, що казав Ярило.

Обабіч довгоногого Стьопи, невміло схиливши покорчене дитячим церебральним паралічем тіло, вовтузився з собакою його колишній однокласник Мар’янчик Стецьків, якого в Бабариках усі звали Тихоном чи просто Тихим. Тихон був на півроку старший за Стьопу, але каліцтво не дало його тілу розвинутись, через що чоловіки не сприймали Мар’янчика за дорослого, а відтак не зважали на його присутність. Чекаючи, коли Ярило відчепиться від внучатого племінника і вони зможуть піти, Тихий бавився з коротконогим безхвостим дворнягою, в «родословній» якого, судячи з плескатої, трохи наївної морди й широких прямокутних грудей, затесався принаймні