Сергій Вікторович Жадан - Ода до радості (збірник)

– Я і сама не проста, – буркнула Ліда. І такі жалі: якось по-дурному все вийшло! Лосини ті… Вона з усим серцем… А торговка і з того вигоду отримати намірилася…

Зиркнула жінці услід.

– Стійте! – гукнула раптом. – Куплю труси!

– Не пошкодуєте… – мовила жінка.

…Ліда сиділа одна-однісінька у порожній перукарні. Роздивлялася котонові чоловічі трусеня в ловку синьо-блакитну смужку. Сашкові би… пасували. А як схожа на чорницю жінка не брехала?… Бо не від відчаю Ліда кинулася їй услід. Щось інше. Повірила? Купила труси, тепер чоловік повернеться? Бо то дурня, що він з Раїсою в першому класі за одною партою сидів і своїм олівцем їй помалювати давав. Ліда з Сашком стільки років душа в душу. Дім побудували, доньку таку гарну виростили – всім би таких дітей. Хто ж йому нашепотів, що чужими стали?

– Трусів і шкарпеток я йому давно не купувала, – призналася. – Був такий гріх…

Засумувала. Склала труси в пакетик. Чи на вулицю вийти, поки клієнтів нема? А все та жінка! Роз’ятрила душу, пішла, залишила сотні питань. У кого відповіді шукати?

Зачинила перукарню, що вона займала дві кімнатки на першому поверсі звичайної київської п’ятиповерхівки, вийшла на тиху околичну вуличку. Під величезними, як дерева, бузковими кущами біля вікон перукарні – непримітна лава. Дівчата-перукарки бігають сюди на сигарету з кавою. А Ліда просто – під бузком посидіти.

Підійшла до кущів – серце в пяти. Що за… страхіття на лаві скрутилося? Крізь кущі тільки і видно – дивний хтось. Ліді би бігти світ за очі, а клята цікавість так до лави і штовхає. Наблизилася обережно, визирнула з-за бузка й очам не повірила – на лаві сиділа зелена істота метри півтора заввишки, схожа на величезну ящірку після того, як та хвоста втратила. Та, на відміну від рептилій, голова істоти мала більш округлу форму, а над небесно-синіми лупатими очима і високим чолом стирчало віяло зкуйовдженого білявого, наче перепаленого перекисом волосся. На грудях жилет із тоненького гнучкого чорного металу, весь у кнопочках, ричажках, перемикачах…

– Мамо рідна… – прошепотіла Ліда. – Так ви є…

– Хто «ми»? – печально спитала істота.

– Іншопланетяни!

– А ви, пані, думали, мільярди зірок Всесвіту – то ілюмінація? Ліхтарі для вашої Землі?

– Я вже так про космос не замислювалася, – призналася Ліда. – Донедавна… – Зробила несміливий крок, присіла на країчок лави. Уважніше роздивилася прибульця. – Здалеку?

– З Лінгви, – мовила істота так просто, ніба Ліда знала, скільки світових років до тої Лінгви гнатися і де вона взагалі є.

– А-а-а… – щоби вже не втратити обличчя перед представником іншої цивілізації. Помовчала. – Щось ви сумні, наче з похорону. Горе яке?

– Нейтралізатор негативного сприйняття вийшов з ладу.

– А-а-а… – Ліду заклинило. Не втрималася: – Що за нейтралізатор?

– Звичайний нейтралізатор… Захищає жителів Лінгви від негативного сприйняття жителями інших планет. Під час відряджень.

– А без нього…

– Капєц! – зітхнув прибулець. – Отаке горе. І що робити? У мене ж місія. Не маю права додому повертатися, поки справу не зроблю.

Ліда глянула на гостя Землі із жалем.

– Значить, у нас тут нечемно вас зустріли?

– Та біда! Кому не представлюся – гонять в шию, прокльони шлють, а один дядько на Полтавщині навіть за рушницю схопився. Попсував нейтралізатор зпересердя. Ви, пані, перша… Привітна така.

– Що ж гидкого у вашому імені? Ви, дивлюся, з виду… звичайний собі прибулець.

– Сам не знаю. Ми – мирні зелені чоловічки з Лінгви.

– Зелені чоловічки? Е, пане… Дарма ви так назвалися. Вас, певно, з нашими зеленими чоловічками поплутали. Бо наші, земні, – ще ті падли. Я би і сама за дровиняку вхопилася, аби нашого зеленого чоловічка перестріла.

– Помиляєтеся. Не може на Землі бути зелених чоловічків. Ми унікальні. Мирні, екологічно виважені, наділені надважливою місією і живемо тільки на Лінгві.

– Та не хвилюйтесь ви так. Ну, трапилася біда. Завелися у нас, падлюки… Ще й назвалися, як нормальні… іншопланетяни. Хоча – які з них зелені? Коричневі… То нічого. Ми їх виведемо, – відказала Ліда. Задумалася. – А ви можете наших зелених чоловічків – під корінь, а? Таку б добру справу для всієї України зробили.

Прибулець зиркнув на Ліду збентежено.

– Моя сила має вузькоспеціалізовану спрямованість, – мовив із гордістю.

– І що можете?

– Літеру забрати. Для цього й прибув.

– Яку ще літеру? – здивувалася Ліда.

– Наша планета в галактиці контролює відповідність слів їхній суті. Особисто я куратор літери С у всіх мовах землян. Коли літера С стає в будь-якому слові зайвою, прибуваю я… І забираю її.

– Дурня якась, – сказала Ліда. – Щось ви мене геть заплутали.

– Що ж тут складного? От, приміром, зараз… Моя місія – забрати літеру С зі слова «Москва».

– Правда? – задумалася перукарка. – Воно-то так… Із Москвою давно щось не те… А літера до чого?

– Зайва. Процес прогресує. Москва по факту перетворилася на Мокву, а Моква – то болото. Хто туди втрапить, назад не повертається. Повітря нема. Вітрів. Вільних рухів.

– Як же вони жити будуть?

– Уже так живуть.

– Зачекайте… Як же без С? А Серце? Сни і Сини? Справедливість? Сонце?

– Яке сонце в болоті?

– І що з ними далі стане?

Прибулець знизав плечима.

– Питання не до мене. Я ж вам, пані, пояснив: ми не забираємо літер за власним бажанням. Лише тоді, коли ви, люди, самі змінюєте суть своіх слів.

Замовк. Ліда глянула на гостя приголомшено.

– І коли Москві така кара? – спитала.

– Так от… Оговтаюся трохи. Спробую полагодити нейтралізатор, виберу зручний час…

– Зачекайте! Знаєте… А хочете, я ваш чубчик підстрижу? Та так, що вас ніхто з нашими огидними зеленими чоловічками не переплутає. Давайте! Я вмію такого оселедця вистригати – ваші там, на Лінгві, помруть од заздрощів!

Прибулець кліпнув небесно-синіми очима, помацав біляве волосся на тім’ячку.

– Така ви ласкава, пані… – сказав серйозно. – Як вам відмовити?

Ще ніколи Ліда не стригла так натхненно і збуджено. У перукарському кріслі сиділа іншопланетна зелена істота. Уважно стежила за рухами Лідиних рук, шепотіла здивовано:

– Яка приємність… Яка надзвичайна приємність… Чим вам віддячити, люба пані? – спитала, коли на зелене чоло красивим пасмом ліг білявий оселедець.

– Не забирайте в Москви літеру, – сказала Ліда. – Ну нащо їх гробити? Шкода. Розповзеться та Моква, як пліснява… Кому радість? Хай вже краще своє болото висушують. Під сонцем. Вітром.

– А що я скажу керівництву? – спитав прибулець.

– Що ваші там… на Лінгві… недостатньо вивчили проблему. А ви прибули… Зустрілися з обізнаною людиною. І вона вам пояснила на місці: ще є шанс врятувати… літеру.

– Навряд чи такий аргумент справить враження на мого шефа.

– Тоді на