Паскаль Брюкнер - Парадокс любові

по правді, давній світ, од якого ми немовби втекли, встиг зловити нас у самісінькому розпалі тих ліричних років. Ми були непослідовними гультяями, романтичними джиґунами, сентиментальними гедоністами, бо служили двом панам: постійності й шалапутству. Ми були безнадійно відсталими в наших уподобаннях і справжнісінькими революціонерами в наших деклараціях.

Варто було б уточнити ціну, якою дісталася нам свобода кохання, адже відвоювали ми її шляхом тяжкої боротьби. (Колись треба буде написати Чорну Книгу 60-х років). Свобода — не звільнення від обов'язків, а посилення відповідальності. Не полегшує вона життя, а робить його тяжчим, не вирішує проблеми, а тільки примножує парадокси. Якщо світ наш здається брутальним, причина полягає в тому, що в «емансипованому» світі незалежність кожного зустрічається з незалежністю інших, і це ранить її, — ще ніколи на плечах кожного не лежав такий тягар обмежень. Почасти ця ноша пояснює жорсткість сучасних романтичних стосунків.

Результат парадоксальний: у нас від кохання вимагають усього, аж забагато вимагають, бо хочуть, щоб воно захоплювало, поглинало, покутувало. В жодній культурі за коханням не визнається таких грандіозних устремлінь, як у нашій. Християнство винайшло Бога любові й учинило цю чесноту найголовнішою життєвою цінністю. Месіянські похідники цієї віри, зокрема, комунізм, теж звеличували любов і в такий спосіб засвідчили: щойно на це почуття починає зазіхати держава чи якась установа, воно стає так само небезпечним, як і вибухівка. У звільненні воно постає таким, яким воно є насправді, в пишноті й убозтві, шляхетним і заразом ницим.

Частина перша

Велика мрія про спокуту

Розділ І

Дати свободу людському серцю

Я до нестями люблю жінок. Та завжди віддавав перевагу своїй свободі.

Джакомо Казанова

Боже, як любив я колись мою свободу, перш ніж полюбив вас дужче, ніж її. Яка ж вона тяжка мені тепер!

Ґі де Мопассан. «Сильна як смерть»

У 1860 році, перебуваючи у вигнанні на англо-норманських островах як противник режиму Наполеона III, Віктор Гюґо досить своєрідно пов'язує свободу думки і свободу кохання: «Одна улягає серцю, друга розуму — обидві є різними сторонами свободи совісті. Ніхто не має права допитуватися, в якого Бога я вірю, яку жінку я кохаю, і найменше — закон»[3]. Трохи далі, виступаючи проти буржуазного шлюбу, цього подвійного лиха, бо воно поєднується з рабством, він писав: «Кохаєте не чоловіка свого, а іншу людину? То йдіть до нього! Для нелюба ви повійниця, для коханого ви дружина. У спілці двох статей закон установлює серце. Кохайте й вільно мисліть. Решта належить Богові»[4]. І Гюґо звеличує подружню зраду, незаконний, зате виправданий протест проти шлюбного деспотизму, те, що дозволяє жінці уникнути могили небажаного шлюбу»[5].

1) Кохання слід вигадати наново (Артюр Рембо)

Гюґо слід зарахувати до розряду бунтівників, які від XVIII й до кінця XX століття, від дореволюційних філософів до Вільгельма Райха, намагалися вписати кохання до великої визвольної саги. Поміж них і утопіст Шарль Фур'є, а також анархісти, сюрреалісти і весь рух гіпі, який відбувався під гаслом «Flower Power[6]. Просвітники вважали можливим примирення кохання й чесноти, тілесної втіхи й душевної величі: хто здатний кохати, той здатний і до здійснення великих справ, той може повести людей шляхом поступу. Для Руссо, наприклад, обопільність і прозорість помислів повинні символізувати вищий ступінь людської порядності, моральності та єднання душ. І якщо в «Новій Елоїзі» він розвінчує ґалантність і ґречне кривляння, то його мета полягає в тому, щоб повернути чуттєвим порухам цілковиту щирість. Цей міт про довершене кохання, котре «підносить людину над людством» (Бернарден де Сен-П'єр), у подіях 1789 року, чи принаймні на початку їх, отримає поштовх до небаченого розвитку.

За тієї пори йшлося про те, щоб наново розпочати історію, побудувати її на нових засадах, нехай навіть задля цього доведеться «вишкребти все до самісінького осердя», як вимагатиме в місяці Флореалі Третього року Республіки такий собі Бійо-Варенн[7]. Силоміць узяти природу, дістатися скальпелем до найпотаємнішого коду нашого життя, — ось чого вже два століття прагнуть усі реформатори: відродити кохання і відроджувати коханням. Здерти з нього усі оті шати, які його спотворюють, повернути йому первісне призначення: вчинити з людського роду єдину сім'ю, пов'язану палкою пристрастю. Тут ми вступаємо до царини щонайкращих обіцянок, які так щедро роздавав Руссо, котрий пророкував благословенні дні матерям, що погодяться вигодовувати дітей грудьми:

«Насмілююся пообіцяти цим гідним матерям міцну і незмінну приязнь їхніх чоловіків, щиру синівську ніжність дітей, повагу і захоплення суспільства, щасливі пологи без ускладнень і лихих наслідків, гарне здоров'я (…) Якщо матері милостиво погодяться вигодовувати дітей своїм молоком, звичаї зміняться самі, у всіх серцях прокинуться природні почуття, населення держави буде зростати»[8].

Після того як класична доба засудила пристрасть, — «Кохання завдає більше лиха, ніж кораблетроща», як сказав Фенелон («Телемах»), — у XVIII столітті відбувається революція у найпотаємніших глибинах людської істоти. Новий феномен: батьків та дітей дедалі тісніше пов'язує приязнь. Родина стає лабораторією почуття, а воно незабаром стане основою суспільної угоди[9]. Очистити його від шлаків, які нагромадилися впродовж попередніх епох, означає обернути його чеснотою, яка покликана піднести рід людський від варварства до цивілізації.

Це прагнення докорінно переробити людину й суспільство в другій половині XIX століття вдасться до сексуальності як засобу додаткової терапії для одних, замісної — для інших. Ми й далі вирішуємо це завдання: ось уже понад двісті років західна культура хоче спорудити «майстерню з лагодження людини» (Франсис Понж) й повернути коханню його достеменне обличчя, покласти його в основу суспільства братів і закоханих. У цій книжці ми змалюємо епізоди цієї божевільної спроби.