Паскаль Брюкнер - Парадокс любові

«Трактат про насолоду». Амбівалентність людської природи, яку так нищівно репресували моралісти всіх часів, проголошується письменником найбільшою цінністю та навіть перевагою над тими індивідами, які позбавлені пристрастей, емоцій та пориву. А це довершене та підсумкове твердження Паскаля Брюкнера, як на мене, взагалі не потребує жодних коментарів:

Кохання не хворе, а таке, яким воно цілком і щомиті має бути з усіма його безоднями і розкішшю. Воно залишається тією частиною буття, котра нам непідвладна, не піддається залученню, опирається всім ідеологіям. Неможливо убезпечити його від ран і болю, від практики винятків: воно залишається нечистим, сумішшю золота і бруду, двозначним чаром. Якщо усунути двозначність, пропаде і чар. Потрібно зберегти найкраще, що в ньому є, — його життєдайну снагу…

Вступ

Париж, початок сімдесятих років. На лівому березі на вулиці Муфтар відчинив двері самодіяльний дитсадок, який базувався на безоплатності, розвитку дітей та участі батьків. Щодня водив туди я свого сина. За декілька місяців проект цей занепав: дорослі байдикували собі на другому поверсі, курили самокрутки або ж кохалися, а дітлахів кидали напризволяще. Старші діти лупцювали малюків, ті ходили зашмаркані й невмиті. Весь час кудись пропадали іграшки та медикаменти. Поодинокі батьки чи матері, які поважно ставилися до своїх обов'язків, почали забирати своїх нащадків, щоб одвести їх до дитсадків «буржуазної капіталістичної держави». В альтернативному садку запанував бардак, усі пересварилися, тож його довелося закрити. Згодом я поїхав до Крістіанії, де в Копенгаґені, у Данії, була вільна комуна, — під час вечері в цьому сентиментальному колгоспі, де зібралося декілька десятків паливод, схожих на Христа, і їхніх подруг із довгими білявими косами, прегарні дітлашки, хлопчики та дівчатка, вилазили на стіл і знай гуцали на ньому, верещали, билися, трощили посуд, жбурляли одне в одного сиром, картопляним пюре, шинкою, а їхні батьки на те й уваги не звертали, поглинуті своїми справами, — хто курив самокрутку з гашишем, а хто пестив свою подругу, — тож дітлахи не отримували ніякої нагани. Коли рейвах уже був геть нестерпним, дорослі вставали з-за столу і йшли собі, полишивши поле битви за дітлахами, розчарованими від того, що на них не нагримали. Добрячий потиличник за тієї пори був би величезною непристойністю.

60-70-ті роки залишили в тих, котрі їх зазнали, спогади про незмірну безкорисність, яка поєднувалася з величезною наївністю та глупотою. Здавалося, нам доступні були необмежені можливості: ніякі заборони, ніякі недуги не стримували наших поривань. Економічне процвітання, падіння давно застарілих табу, відчуття належності до покоління, якому за нашої мерзенної доби уготована особлива доля, — все це викликало цілий потік ініціатив. Ми жили ідеєю цілковитого розриву: ось-ось Земля помчить до якогось нечуваного раю, всі слова набудуть іншого, нового смислу. На цілі століття переженемо ми наших батьків, нема й балачки про те, щоб ми йшли їхніми шляхами. Сексуальна свобода стала найпростішим способом осягнути незвичайне: щоранку починали ми життя з нового рядка, мандруючи з одного ліжка до іншого охочіше, ніж просторами земної кулі, бо скрізь, навіть у найвіддаленіших краях, чекали на нас піддатливі партнери. Свобода наша, що впилася сама від себе, не знала меж, світ обдаровував нас дружбою, і ми віддячували йому тим самим. Доба припрошувала нас побільшити вдесятеро наші апетити, а щастя полягало в тому, щоб примножувати пристрасті й тут-таки отримувати змогу задовольняти їх. Кожен із нас, чи жінка, чи чоловік, прагнув бути першовідкривачем, ні в чому собі не відмовляти, йти до самісінького краю у своїх фантазіях. Нечувана творча потуга, неймовірна мистецька плодючість тієї наївної доби в літературі, музиці, малярстві.

Що ж зруйнувало ту ейфорію? Вторгнення СНІДу, жорстокість капіталізму, відновлення морального ладу? Все набагато простіше — минув час. Нам здавалося, що в житті існує лише одна пора — вічна молодість. Життя утнуло з нами страшний жарт: ми постаріли. Той рух вичерпався, виконавши свою історичну роль. Було воно не революцією, а радше завершенням процесу, який почався раніше. На відміну від пирію, вирвані з корінням табу вже не виросли наново. Декотрі тодішні досягнення й досі залишаються незаперечними: зміна жіночого становища, протизаплідні засоби, розлучення, дискваліфікація аборту як правопорушення, масовий приплив жінок у сферу праці. Проте передовсім 60-70-ті роки породили концептуальну диковину: вільне кохання. Досить довго той вислів означав безладні зв'язки, зміну партнерів, легку близькість. Час на вищому рівні розглянути цей чистісінький оксюморон, неможливе поєднання приналежності й незалежності, цей новий лад, який торкнувся нас усіх, не зважаючи на походження, переконання й уподобання. Як може кохання — те, що пов'язує, існувати поруч зі свободою — тим, що роз'єднує?

Територію кохання поділяють між собою дві системи розмислів, які передаються усіма можливими каналами: одна оплакує кохання, інша докладає усіх зусиль, щоб його зруйнувати. З погляду першої, істина кохання згубилася десь поміж трубадурами й романтиками, — друга ж уважає, що воно прийде в майбутньому, коли людство, позбувшись урешті буржуазного непотребу, розірве останні свої пута. Звідси випливають два протилежні проекти: відновлювати чи руйнувати. Забути 60-ті роки як прикре непорозуміння, реабілітувати класичну родину, переглянути питання про надані жінкам права, — чи навпаки: покінчити зі шлюбом, з ревнощами, викинути все те на смітник історії. Від нас вимагається стати архаїстами або новаторами, забитися в куток або позбутися всіх забобонів. Буцім кохання — це недуга, від якої слід лікуватися, покинувши всі справи, ніби треба виправдовуватися в тому, що ми кохаємо так, як нам воно до душі припадає.

Слід усе ж визнати, що воля до цілковитого руйнування не мала успіху в цій царині: ні шлюб, ні родина, ні вимога вірності нікуди не зникли. Але прагнення повернутися до statu quo ante[2] теж ухопило облизня. Перетурбація зачепила навіть запеклих ретроградів. Люди часто дивуються з новизни нашої моралі, шкодують, що все так змінилося; а я дивуюся з того, що, попри всі зміни, мораль такою й лишилася. Химерна пригода сталася з поколінням, яке мріяло реформувати людське серце, — воно відкрило, що в серця є непохитні закони. Сьогодні самісінькі поняття революції й реставрації відступили перед складним, різношаровим часом, який не є ні поверненням назад, ні пришестям нової ери, — ми не випередили його, а просто зсунули з місця.

Ця книжка написана для тих, котрі не піддаються шантажу, не хочуть покидати давній театр пристрастей, а заразом і не відкидають реальних змін. На противагу консерваторам, тішаться завойованими правами, наперекір поступовцям, не каються в тому, що смаки їхні застаріли. Як