Паскаль Брюкнер - Парадокс любові

Сила цієї книги черпається передусім із прагнення розібратися у вічних питаннях, що стосуються такої пікантної дихотомії, як любов і свобода, а також складного плетива парадоксів, проблем, суперечностей, відчуження або, навпаки, гармонії, що між ними можуть виникати. Її можна навіть назвати маніфестом чи заповітом усім людям, як бути коханими, щасливими і справді вільними, як уміти любити і при цьому зберігати свободу тих, кого любиш. Іти за покликом серця — є такий давній вислів, який стосується й кохання. Брюкнер, фактично, надає цьому вислову статусу своєрідного етичного маніфесту, яким повинна керуватися кожна людина. Бути відвертим і природним — ось чи не головна умова кохання, що далеке від пуританських маркерів про «добро» чи «зло» та відповідних політик контролю, які під егідою цієї опозиції здійснювалися атавістичними суспільствами проти чуттєвості, сексуальності та свободи людини.
Це перше українське видання популярної студії французького письменника й філософа Паскаля Брюкнера. Переклав із французької Леонід Кононович, автор передмови — Анатолій Дністровий.

Паскаль Брюкнер

Парадокс любові

Анатолій Дністровий

Автономія парадоксу

Про творчість Паскаля Брюкнера

Ім'я французького романіста й есеїста Паскаля Брюкнера не потребує «рекламного супроводу», оскільки добре знане у філософських, кінематографічних і літературних колах як Європи, так і за її межами. Його есеїстичні книги та романи привертають увагу поважних книжкових оглядачів Франції, США, Британії, Німеччини, Росії; його провокативні ідеї, закладені в цих книгах, породжують полеміку за полемікою, а також надзвичайно конфронтаційні відгуки із різноманітними ярликами: від адепта вольтеріанського моралізму та Просвітництва (Брюкнер-мислитель) до продовжувача традиції еґоцентризму та імморалізму (Брюкнер-романіст).

Уже в зрілому віці сам Паскаль Брюкнер спробував визначити власну творчу «ідентичність», зауваживши, що передусім є романістом, а вже відтак есеїстом; що література — це пристрасть і усвідомлено обраний спосіб життя. Ще підлітком він вирішив ніколи не ставати на службу, не одружуватися й не заводити дітей, а займатися винятково літературою (звісно ж, у зрілому віці він одружиться й матиме донечку). Його батько за фахом був інженером-гірником і мріяв про політехнічну освіту для сина, однак Паскаль обрав шлях літератора й донині заробляє на хліб переважно письмом і викладанням.

На початку своєї академічної та інтелектуальної кар'єри Паскаль Брюкнер був близьким до Ролана Барта і Юлії Кристевої, особливо ж дружні стосунки ще з молодих літ у нього склалися з Андре Ґлюксманом. Під керівництвом Ролана Барта у 1975 році Брюкнер захистив дисертацію, присвячену сексуальній емансипації в поглядах Шарля Фур'є, ідейний відгомін якої простежується й у книзі «Парадокси кохання».

Паскаль Брюкнер — лавреат премій Французької академії, Ренодо, Медічі, автор відомих романів «Гіркий місяць» (1981, 1992 — кінопостановка режисера Романа Поланскі), «Божественне дитя» (1992), «Викрадачі краси» (1997), «Любов до ближнього» (2005). Водночас він є автором оригінального есеїстичного корпусу: «Ридання білої людини» (1983), «Демократична меланхолія» (1990), «Спокуса невинністю» (1995), «Вічна ейфорія: есе про примусове щастя» (1997), «Парадокси кохання» (2009) та інші. Його есеїстика активно обговорюється в медіа й серед інтелектуалів, перекладається іншими мовами. Вагома в творчому доробку Брюкнера й соціально-філософська колумністика, яка охоплює широчезний діапазон тем: від сексуальної свободи до окцидентально-східних стосунків, від критики «маскулінізації» жінки у фемінізмі до критики стереотипності пацифізму, від майбутнього Європи до сутінків західної демократії, від аналізу близькосхідних проблем до міжетнічних ексцесів у Франції.

Не менш інтенсивним є і його громадське життя — підписання спільно з іншими інтелектуалами низки політичних петицій, заяв; виступи, скажімо, на захист російських політв'язнів чи з вимогами державного суверенітету для Палестини, — а також участь у засіданнях різних соціально орієнтованих рад, комітетів.

Із шинелі 1968 року…

Інтелектуальну біографію Паскаля Брюкнера, крім років блискучої освіти (здобутої в знаменитому своїми випускниками Ліцеї Генріха IV, університетах Париж І і Париж VII, Практичній школі вищих досліджень), доцільно почати зі знакового 1968 року, коли, за визначенням журналіста Філіпа Ґаві, «Сорбонна опинилася на вулиці». Тоді Брюкнер був серед тих, хто кликав студентську молодь на барикади. Однак, за його ж іронічним висловом, він не належав до штурмових загонів, що захоплювали приміщення навчальних і адміністративних корпусів.

Цей час сміливо можна назвати добою ламання різноманітних соціальних, політичних, філософських ідей і доктрин — від анархізму до троцькізму, від поміркованого марксизму до лівого екстремізму, від ситуаціонізму гуртка Ґі Дебора до фройдомарксизму. Щодо фройдомарксизму, тобто злиття в революційному пафосі «соціального» та «еротичного» (таких собі французьких красивого і корисного), то можна згадати генеральну тезу Маркузе, що соціальна революція неможлива без революції сексуальної; зрештою, цей момент дуже добре висвітлив ув історичній кінодрамі «Мрійники» Бернардо Бертолуччі.

Попри те, що популярні ліві та лівоцентристські фабрики ідей пропонували різні візії свободи від тотальності капіталізму, оздоровлення французького суспільства від тихої диктатури де Ґолля та небезпеки економічного колапсу країни, вони загалом були одностайними у вимогах докорінних і рішучих змін. На думку самого Брюкнера, 1968-й став знаковим роком не лише для Франції, а й для усього світу: він породив масштабний рух перегляду всіх традиційних моделей сім'ї, відносин статі, всіх авторитетів і самого поняття авторитетності. Письменник завважує, що ця дата стала знаком вирішення одних проблем, натомість створення інших, і що цілком слушним нині є перегляд міфології 68-го року, — особливо це стосується наслідків сексуальної революції, захоплення марксизмом, крайнього індивідуалізму. «Залишити добре, відкинути дурню — ось робота мого покоління», — підсумує він.

Щодо міфології 68-го, то перше серйозне випробування вона пережила в 1981 році, коли ліві у Франції прийшли до влади й сформували уряд. Справжні метаморфози почалися коїтися з тими, хто був у фарватері студентського й молодіжного руху. Чимало з колишніх революціонерів дуже швидко попрощалося зі своїми нонконформістськими ідеалами: вони стали партійними бонзами та високопосадовцями, поселилися у фешенебельних районах і обросли «буржуазними» звичками. Брюкнера, який обрав літературу й письмо власною життєвою дорогою, це оминуло, і в його ставленні до 68-го року є більше ідейно-критичного, ніж матеріально-кар'єристського.

Акцентую на студентській революції невипадково, — оскільки в подальшому ця дата матиме вагоме значення в есеїстиці Брюкнера, зокрема в спробах нового критичного прочитання тих бурхливих подій, переосмислення як здобутків молодіжного й соціального «вибуху», так і можливих ідеологічних втрат і манівців табору бунтівників. На тематичному рівні «феномен 1968» стане для Брюкнера тим складним вузлом, у якому сплелися сюжети багатьох його майбутніх книг, авторських колонок, статей і досліджень. Ерос. Соціум. Влада. Масове засліплення. Брюкнер ніби рухається колами, які здетонував 1968-й. Природа політичної влади та індивідуальна свобода, сексуальна емансипація та майбутнє освіти, справедлива соціально-економічна модель суспільства та цивілізаційна втома Європи, майбутнє західної демократії і роль Франції у ній. Перелік тем можна продовжувати — вони, немов мандрівні актори, раз по раз виринатимуть у його блискучих книгах і не менш блискучій колумністиці.