Паскаль Брюкнер - Парадокс любові

з величезною наївністю та глупотою. «Здавалося, нам доступні були необмежені можливості: ніякі заборони, ніякі недуги не стримували наших поривань. Економічне процвітання, падіння давно застарілих табу, відчуття належності до покоління, якому за нашої мерзенної доби уготована особлива доля, — все це викликало цілий потік ініціатив. Ми жили ідеєю цілковитого розриву…» Передусім це виразилося в ідеології вільного кохання й поліамурності як найпрактичнішого способу заперечення буржуазного пригнічення, яке, на його думку, витворює довкола кожного «емоційний панцир», що вбиває втіху від життя й гнітить людину. Як і автори психоаналітичних студій, він безпосередньо виходить на тему влади: «Оскільки полегшення напруги в еротичній конвульсії є формулою всього живого (північне сяйво — чистісінький космічний оргазм), це єдиний спосіб покінчити зі «сліпим підпорядкуванням фюрерам» і потроху позбутися власницьких зазіхань, раку диктатури і насильства».

Тому свобода, на думку Брюкнера, це не розпуста і не патологія, а підвищена відповідальність, — не полегшення, а важка ноша. Однак спотворення свободи відбувається в процесі її трансформації з внутрішнього стану в зовнішні маркери — соціальні та навіть ідеологічні. Саме це, на думку письменника, й породжує низку парадоксів, коли первинна свобода обростає, мов днище корабля, ракушняком культурних нашарувань, модних трендів, смаків, контекстів соціалізації, що відтак «деперсоніфікують» і викривлюють свободу й людину, роблять вразливою — передусім для себе і для інших.

Як це не дивно, коли почуття переростає в тривалі стосунки, тоді люди стають «не тими», оскільки стикаються все з новими й новими випробовуваннями різними соціальними, культурними, політичними чи навіть побутовими контекстами, що здатні перетворити шалений і прекрасний порив кохання на нестерпну ґалеру двох каторжників. У Фройда є дотепне спостереження, що коли чоловік і жінка лягають у ліжко, то їх уже не двоє, а як мінімум шестеро — вкупі з тінями їхніх батьків, на яких закоханим завжди доводиться зважати навіть у своїх думках і діалогах. Цікаво, що тема взаємодії любові й свободи, а також дрейфу останньої на територію «іншого», органічно кореспондує з концепцією «негативної» свободи Ісаї Берліна.

60-ті — це піднесення «культу духовності Еросу», однак необмежена свобода несподівано показує й зворотний бік медалі: він такий модний та сучасний, пречудовий і магічний, що всі зобов'язані з цим погоджуватися. Брюкнер, подібно до Дельоза й Ґваттарі, пояснює, як у звільненому від старих забобонів суспільстві починають працювати ці нові «машини бажання», що перевертають усе з ніг на голову, й у висліді сексуальна втіха з підозріло-репресованої (як за патріархального чи модерного суспільства) стає примусовою, а той, хто ухиляється від неї, накликає на себе підозру в тому, що він тяжко занедужав. «Замість давніх заборон усталюється новий терор — терор оргазму».

Цікавий аспект — добровільне зречення в любові власного «я», або ж, якщо точніше, його «прагматичної» тіні. В книзі «Анархія, держава та утопія» ліберального філософа Роберта Нозика, зокрема на периферіях ключових ідей, є цікаве спостереження про «жертовність» любові в аспекті питання власності (спадщини). На його думку, любов є цікавим прикладом відносин, які мають історичний характер, зокрема в тому сенсі, що вона (як і справедливість) залежить від подій минулого. Доросла людина здатна полюбити іншу людини за те, що та наділена певними рисами, — однак вона любить людину, а не її риси характеру. Відтак любов неможливо перенести на іншу людину з такими ж рисами характеру, навіть на того, хто, з погляду носія цих рис, набирає найбільше балів. І любов витримує зміни тих особливостей, які її спонукали раніше. Нозик робить цікаве спостереження за антропологічною «ексклюзивністю» кожної любові: людина любить лише конкретну людину, з якою зустрілася в минулому. Заради цього вона здатна на жертовність і будь-які форми самозречення чи, з погляду власного «я», переступу. Нозик слушно запитує: чому любов історична, чому вона сфокусована на конкретній людині, а не на її рисах?.. Це є нерозкритою таємницею досі.

Утім, схоже на те, що ми опинилися в «постісторичній» фазі любові — прагматичній, обережній, дистанційній від волі й «ego» об'єкта — носія нашого бажання (але не дистанційній від самого об'єкта бажання). «Якщо рушієм кохання є пристрасне прагнення не належати самому собі, — пише Брюкнер, — то пристрасне бажання мого «я» полягає в тому, щоб ніколи нікому не віддаватися. Трагікомічна формула, яку донесхочу експлуатує сучасна проза: чоловіки і жінки прагнуть зазнати запалу великої пристрасті, не втративши самих себе». Це «розщеплення» постсучасної любові на два функціонали — порив серця та інтереси власного ego — виробило й цілком відмінну від попередніх часів соціалізацію закоханих пар, яку можна передати формулою «непостійний зв'язок — дискретна дистанція», яка замінила, скажімо, патріархальну формулу «постійний зв'язок — відсутня дистанція». Брюкнер завважує, що партнер не повинен бути надто далеко чи надто близько; його полишають, щоб потім до нього знову повернутися; зв'язок залишається завдяки телефону, електронній пошті та іншим засобам.

Проте, якими б не були соціокультурні зміни становища чоловіків і жінок, якими б не були моделі поведінки закоханих пар і моделі подружжя, в коханні, переконаний письменник, поступу немає, і це чудова новина початку цього століття. Однак постмодерний письменник Брюкнер несподівано звертає увагу і на потужну неоплатоністичну, а згодом і християнську традицію, зокрема на концепт «серця» — один із вирішальних у будь-якій філософії відкровення (скажімо, у того ж Авґустина Блаженного). Ясна річ, він уникає релігійної онтологізації серця, звертаючи увагу передусім на ідеї етичного вдосконалення. «В тім-то й багатство серця, що за всієї нашої нікчемності воно здатне зробити нас кращими, підняти над самими собою», — скаже письменник, однак додасть і «контркультурну» перчинку: закликаючи не боятися суперечностей, не соромитися бути тим, ким людина є насправді — сентиментальною, легковажною чи вірною, адже все це різні шляхи до втіхи; бо ж люди кохають недосконало, і в цьому нічого поганого немає.

Йти за покликом серця — є такий давній вислів, який стократ стосується й кохання. Брюкнер, фактично, надає цьому вислову статусу своєрідного етичного маніфесту, яким повинна керуватися кожна людина, незалежно від того, чи вона слабка, чи сильна. Бути відвертим і природним — ось чи не головна умова кохання, що далеке від пуританських маркерів про «добро» чи «зло» та відповідних політик контролю, які під егідою цієї опозиції здійснювалися атавістичними суспільствами проти чуттєвості, сексуальності та свободи людини.

Книга «Парадокси кохання» — це своєрідна конституція здорового глузду, світла енергетика якої мені нагадує розважливі твори авторів Відродження, які чи не першими в християнську добу виступили на захист тілесності, чуттєвості й природної «гріховності». Можна навіть сказати, що Брюкнер — це сучасний Лоренцо Валла, а його есей — сучасний