Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 5 «Радість в простих речах»

В суботу збираючись на консультацію до психотерапевта, згадую вчорашні події. Хто б міг подумати, що цей Ганс такий навʼязливий тип. Правду кажуть, що зовнішність оманлива. 

Струшую головою, намагаючись позбутися зайвих думок, треба сконцентруватися на візиті до психотерапевта. Я ходжу до нього вже місяць. На першу консультацію мене записала Емі. Через місяць після всіх подій, коли я просто весь час лежала в квартирі Емі й усе глибше занурювалася в депресію, вона сказала, що так більше тривати не може й примусила мене піти до спеціаліста. На перший погляд це здавалося марним — я не вірила, що хтось може допомогти. Але після першої ж консультації мені стало легше хоча б на краплину, і це було вже чимось. Тому я вирішила продовжувати.

На консультації все проходить, як завжди: ми говоримо. Багато й про все. Лікарка слухає уважно, майже не перебиваючи, а потім завжди дає завдання на тиждень. Вона каже, що це допомагає рухатися вперед маленькими кроками. Але я не завжди можу виконувати ці завдання — іноді просто немає сил, а іноді вони здаються занадто болісними.

Цього тижня завдання здається навіть складнішим, ніж зазвичай: отримати позитивні емоції. Лікарка радить мені піти в кафе, зустрітися з подругою й влаштувати з нею шопінг. Я слухаю її, киваю, навіть обіцяю виконати це, але всередині все стискається. Ще кілька місяців тому я обожнювала такі дні — я могла годинами блукати по магазинах, вибираючи щось красиве й особливе. Тепер усе це здається порожнім і непотрібним.

Шопінг, одяг, розваги — усе це повертає мене до минулого. До тих часів, коли я була щасливою. Коли мені здавалося, що життя має сенс. Але тепер, навіть думаючи про це, я відчуваю тільки біль і порожнечу.

Попри все, я знаю, що маю спробувати. Пообіцяла ж лікарці. Та й в мене тепер нова робота, тож поповнити гардероб новими офісними виробами, зайвим не буде. Це практичне виправдання додає трохи мотивації.

Після консультації я виходжу на вулицю й одразу відчуваю, як травневий вітер торкається обличчя. Він теплий і лагідний, несе із собою аромати квітучих дерев. Сонце м’яко зігріває, а повітря свіже після нічного дощу. Я стою біля дверей клініки кілька хвилин, думаючи, чи варто прямо зараз піти в кафе, як радила лікарка. Але замість цього просто йду до парку. Мені здається, що природа зараз заспокоїть краще, ніж людний заклад.

Парк розквітнув, як і кожна вулиця цього міста. Квіти радують яскравими барвами, а дерева, вкриті зеленню, ніби тягнуться до неба. Я сідаю на лавку й дивлюся на людей, які прогулюються алеями: закохані пари, молоді батьки з дітьми, літні люди, які насолоджуються теплим днем. Усі вони виглядають такими живими, такими щасливими. Це одночасно гріє душу й завдає болю.

Я дивлюся на гілки каштанів, вкриті свіжим цвітом, і думаю: вони пережили зиму. Вони стояли оголені й холодні, але тепер знову розквітли. Може, і я так зможу. Рано чи пізно.

Я дістаю телефон і пишу Емі повідомлення:

“Що думаєш про шопінг у неділю? Мені потрібна твоя допомога вибрати щось гарне для роботи.”

Через кілька секунд приходить відповідь:

“Нарешті! Я вже думала, що ти ніколи цього не запропонуєш. Давай об 11:00?”

Я посміхаюся. Може, і справді цей маленький крок стане початком чогось нового. Я маю в це вірити.

Залишаю парк, коли сонце вже починає схилятися до горизонту. Світло стає м’якшим, відкидаючи довгі тіні дерев на доріжки. Повітря здається теплішим, а я — трішки легшою. Може, це лише ефект спокійного оточення, але вперше за довгий час я почуваюся хоч трохи нормально.

Повертаючись додому, вирішую зайти до маленької крамниці з квітами, що розташована неподалік мого будинку. Я давно не купувала собі квітів, хоча колись це було моєю улюбленою звичкою. Просто так, без жодної причини. Поглядаю на стелажі, вибираючи щось серед тюльпанів, півоній і фрезій. Мій вибір падає на букет ніжно-рожевих півоній.

— Для когось особливого? — питає продавчиня, посміхаючись.

— Для себе, — відповідаю без вагань.

Вдома я ставлю букет у високу скляну вазу й дивлюся на нього, ніби це маленький символ. Нагадування про те, що я можу потроху створювати щось гарне у своєму житті, навіть якщо воно здається крихким.

Наступного ранку, після швидкого сніданку, я виходжу з дому трохи раніше, ніж планувала, і вирушаю в центр міста. День обіцяє бути теплим і сонячним, а на вулицях вже вирує життя. Люди поспішають у своїх справах, сидять у вуличних кафе, розмовляють і сміються.

О 10:50 я вже стою біля улюбленої кав’ярні, чекаючи на Емі. Вона з’являється, як завжди, усміхнена й енергійна, у легкому платті кольору лаванди. Її образ нагадує мені про те, як легко вона сприймає життя.

— Привіт, красуне! — вона міцно обіймає мене. — Ну що, готова до шопінгу?

— Спробуємо, — відповідаю я з легким усміхом.

Ми замовляємо каву, і я розповідаю їй про завдання від психотерапевта. Емі киває, слухаючи уважно, а потім каже:

— Це чудово! Ти знову починаєш щось робити для себе. Знаєш, я так давно чекала цього моменту.

Ми заходимо в перший магазин, і хоча спочатку я почуваюся трохи напружено, енергія Емі заразлива. Вона бере з вішаків різні речі, підбирає кольори й фасони, розповідає про останні тренди. Я дозволяю їй керувати, бо відчуваю, що зараз це мені потрібно.

Через дві години примірок я виходжу з магазину і кількома пакетами. У них — два офісних костюми, кремова шкіряна спідниця, декілька блузок та сукня-жакет в бордовому кольорі, яка чудово сидить на мені. В іншому магазині Емі вмовила мене, придбати спортивний костюм та декілька легких суконь.

Коли ми виходимо на вулицю, я вперше за довгий час усвідомлюю, що відчуваю радість.

— Ну як ти? — питає Емі, коли ми сідаємо на лавку в сквері неподалік.

— Дивно, але добре, — відповідаю чесно.

Вона посміхається, ніби почула найкращу новину. Ми сидимо мовчки, спостерігаючи за тим, як вітер гойдає гілки дерев. У цей момент я розумію, що, можливо, я таки на правильному шляху. І що, можливо, весна дійсно стає моїм новим початком. 
Ми сидимо ще кілька хвилин, Емі дивиться на мене з легкою турботою в очах і каже:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍