Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

— Аріно, а ви давно працюєте з Матвієм Олександровичем? — запитав Ганс, трохи нахилившись уперед.

Я на мить розгубилася:

— Лише тиждень.

— О, тоді він напевно дуже задоволений вашою роботою, якщо вже взяв вас із собою на таку важливу зустріч, — сказав Ганс і підморгнув.

Я ледве стримала посмішку й перевела погляд на боса. Він виглядав незворушним, але ледь помітна тінь посмішки ковзнула по його обличчю.

— Так, Аріна добре справляється, — нарешті промовив він, дивлячись прямо на мене. Я не знала, що відповісти, тому просто кивнула й зробила ковток води.

Коли ми закінчили з обідом і остаточно підбили підсумки переговорів, Матвій Олександрович піднявся зі стільця, діставши телефон:

— Перепрошую, потрібно відповісти на дзвінок. Я повернуся за п’ять хвилин.

— Звичайно, — відповів Ганс із легкою посмішкою.

Коли Матвій залишив залу, я залишилася вдвох із Гансом. Намагаючись уникнути розмови, я заглибилася у свій планшет, переглядаючи нотатки. Але його голос перервав тишу:

— Аріно, скажіть, ви завжди такі серйозні? Мені здається, це трохи не відповідає вашій милій зовнішності.

— Робота зобов’язує, — сухо відповіла я, не підводячи очей.

— Але ж у житті має бути місце і для приємностей, — його тон ставав дедалі наполегливішим. — Наприклад, ми могли б чудово провести час на екскурсії вашим містом. Може, покажете мені його визначні місця?

Я різко підняла погляд, намагаючись стримати роздратування.

— Перепрошую, але це не входить до моїх обов’язків.

— Ну чому ж так? Ви знаєте місто краще за будь-кого. Думаю, це буде навіть приємно — провести час разом, без формальностей, — він нахилився ближче, його посмішка видавала наполегливість.

Мені ставало дедалі незручніше, але я зберігала нейтральність:

— Пане Ганс, наша співпраця виключно професійна. Якщо дозволите, я краще повернуся до своїх нотаток.

Його обличчя ледь напружилося, але він не відступив:

— Ви така сувора… Але це лише додає вам шарму. Гадаю, Матвій Олександрович дуже щасливий мати таку помічницю.

У мене всередині все кипіло. Я не хотіла створювати конфлікт, але його поведінка вже виходила за рамки прийнятного. Я знову спробувала змінити тему, але в цей момент двері відчинилися, і повернувся Матвій Олександрович.

— Перепрошую за затримку, — сказав він, поглядом оцінюючи обстановку за столом. Я відчула, як його очі затрималися на моєму обличчі, ніби намагаючись щось зрозуміти.

— Нічого страшного, — швидко відповів Ганс, раптово відкинувшись на спинку стільця й прийнявши невимушений вигляд. — Ми чудово провели час із вашою чарівною помічницею.

Матвій лише кивнув і сів на своє місце. В залі знову запанувала напружена тиша, хоч обоє чоловіків робили вигляд, що все гаразд. Я ж почувалася так, ніби кожен мій рух зараз був під мікроскопом.

Коли зустріч нарешті завершилася, і ми вийшли з ресторану, я зітхнула з полегшенням. Матвій Олександрович відкрив дверцята машини, і я сіла, сподіваючись, що цей день скоро закінчиться.

Уже за кермом, він порушив тишу:

— Аріно, щось трапилося поки мене не було?

— Ні, нічого, — відповіла я, відчуваючи, як серце починає стукати швидше.

— Ви здаєтеся трохи напруженою, — він кинув короткий погляд на мене, але я вже вдивлялася у вікно, намагаючись уникнути його очей.

— Просто втома, — швидко сказала я. — Було багато роботи сьогодні.

Він не відповів, але зосереджений вираз його обличчя говорив про те, що він не до кінця вірить моїм словам. Решта дороги пройшла в мовчанні, проте я відчувала, що ця розмова ще не завершена.

Наступний розділ буде завтра о 7:00🤍