Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 4 «За рамками прийнятного»

Мій перший робочий тиждень минув доволі швидко. Я розібралася з усіма нюансами роботи, навела лад у документах та графіку боса. А сьогодні вже пʼятниця і я  вперше їду з Матвієм Олександровичем на зустріч із потенційним партнером.

До цього в моїй присутності не було необхідності, але цього разу я більше потрібна в ролі перекладачки, ніж помічниці, адже партнер — німець.

Зустріч призначена на обідній час у ресторані, тож до відʼїзду  я займаюся звичними справами в офісі та готую попередній договір для партнерства. Постійно бігаю з поверху на поверх із дорученнями боса, доводячи договір до ідеального стану. До обіду ноги вже гудуть, а голова розколюється. Хочеться просто лягти й заснути, годин так на десять, але це лише мрія, бо проблеми зі сном досі залишаються невирішеними.

Перед виходом із офісу встигаю випити ще одну каву та пігулку від головного болю. Щойно я збираю всі документи для зустрічі, до приймальні виходить Матвій Олександрович:

— Аріно, ви готові? — звертається він.

— Так, усі необхідні документи зібрала.

— Чудово, тоді йдемо.

Я беру свою сумку та теку з паперами й виходжу за босом. Матвій Олександрович як завжди має ідеальний вигляд, сьогодні на ньому дорогий синій костюм та біла сорочка, волосся вкладене, а на обличчі легка щетина. Він першим підходить до ліфта й натискає кнопку виклику. Я стаю праворуч від нього.

— Дайте це мені, — раптом каже він.

— Що? — не одразу розумію про, що він.

— Дайте теку, — уточнює він, показуючи на папери.

— А, так, звісно, — простягаю йому теку, яку він бере й просто тримає в руках. Це він вирішив мені допомогти?

До кінця поїздки в ліфті та дорогою до машини ми мовчимо. Матвій Олександрович відкриває мені дверцята свого чорного позашляховика й навіть допомагає сісти. Обійшовши автомобіль, він займає місце водія, заводить двигун, і ми вирушаємо.

Матвій Олександрович порушує тишу, коли ми вже виїжджаємо з центральної частини міста:

— Аріно, ви добре почуваєтеся? Ви сьогодні виглядаєте… втомлено.

Його тон нейтральний, але в очах з’являється ледь помітна тривога. Я різко переводжу погляд з вікна на нього, намагаючись змусити себе посміхнутися.

— Так, усе гаразд. Просто насичений день, — відказую, хоч знаю, що виглядаю не надто переконливо.

Він киває, ніби погоджуючись, але його погляд залишається пильним. У цій тиші я відчуваю себе надто помітною, ніби всі мої думки можна прочитати просто з обличчя. А може, так і є?

Автомобіль пливе в потоці машин, і я повертаюся до свого вікна. Сірі будівлі, яскраві рекламні банери, перехожі — усе пролітає повз, як кадри у фільмі, але я майже нічого не бачу. Лише відчуваю, як знову накочується хвиля спогадів.

Чому саме зараз? Я вже неодноразово намагалася їх забути, викреслити, сховати. Але, здається, вони — як шрам. Видимий і глибокий, нагадує про себе щоразу, як тільки залишається трохи часу для думок.

“Ви повинні пробачити, — звучить у моїй голові голос терапевта, — але не для них, а для себе.” Пробачити? Який безглуздий твердження. Як пробачити те, що перетворило твоє життя на руїни? Як подолати це почуття порожнечі, яке здається нескінченним?

Я відчуваю, як мої пальці злегка тремтять, і міцніше стискаю сумку на колінах. Вдих-видих. Усе добре. Просто потрібно відволіктися.

— Ви точно добре себе почуваєте? — знову питає Матвій Олександрович, цього разу вже більш м’яко.

Його голос, схоже, повертає мене до реальності. Я намагаюся посміхнутися й відповідаю:

— Так, перепрошую, просто задумалася.

Він більше нічого не каже, лише ледь помітно хитає головою, і автомобіль продовжує рухатися. Я дивлюся вперед, на дорогу, і намагаюся не думати ні про що. Адже сьогодні мені потрібно бути ідеальною, сильною, бездоганною.

Коли ми під’їхали до ресторану, Матвій Олександрович зупинив машину перед входом. Він швидко вийшов і, на моє здивування, відкрив дверцята з мого боку.

— Прошу, Аріно, — сказав він стриманим, але ввічливим тоном.

— Дякую, — відповіла я, трохи ніяковіючи.

Ресторан був елітний, це було видно з першого погляду: дорогий фасад, величезні вікна, за якими проглядалися стильні інтер’єри. Офіціант зустрів нас біля входу, привітав і провів до столика в окремій залі. За столом вже сидів наш партнер — молодий чоловік, трохи старший за мого боса з приємною зовнішністю, строгим костюмом і доброзичливою посмішкою.

— Добрий день, — привітався Матвій Олександрович німецькою, потискаючи руку партнеру. Насправді виявилося, що Матвій Олександрович трохи знає німецьку, але не настільки, щоб повноцінно вести діалог, тож час від часу я буду йому допомагати. 

— Добрий день, — відповів той. Потім його погляд перейшов на мене. — І хто ця чарівна пані?

Я відчула, як мої щоки починають горіти, але зібралася й спокійно відповіла:

— Аріна. Помічниця пана Кривицького.

Чоловік усміхнувся ще ширше:

— Дуже приємно, Аріно. Моє ім’я — Ганс.

Ми всі сіли за стіл, і бесіда плавно перейшла до справ. Я перекладала, зосереджено слухаючи, як Ганс описує свої пропозиції. Часом мій бос кидав на мене короткі погляди, ніби перевіряючи, чи все я встигаю записати й зрозуміти. Я старалася триматися професійно, хоча іноді ловила себе на думці, що його погляд трохи збиває мене з пантелику.

Через годину переговорів до нас підійшов офіціант із меню. Ганс наполіг, щоб ми зробили невелику перерву й пообідали, адже «неможливо вести справи на голодний шлунок».

— Чи можу я запропонувати вам наш спеціальний стейк? — поцікавився він, звертаючись до мене.

— О, ні, дякую. Щось легше буде краще, — відповіла я, вибираючи салат.

Матвій Олександрович підняв брову, ніби хотів щось сказати, але промовчав. Його вибір упав на стейк, і Ганс із задоволенням підтримав його.

Під час обіду розмова стала менш офіційною. Ганс жваво розповідав про свою компанію, а Матвій Олександрович час від часу кидав короткі репліки, залишаючись стриманим, але в той же час ввічливим. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍