Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 3 «Завтра буде краще!»

Завтра буде краще, обіцяю собі, коли повертаюся додому після першого робочого дня. Усі м’язи болять, а голова розривається від постійної роботи з документами. Я звикла до великого обсягу завдань, але фізичний і моральний стан зараз сильно впливають на продуктивність.

Квартира зустрічає мене холодною тишею. Здається, я вже зовсім забула, як це — повернутися додому, де тебе хтось чекає, хтось, хто б з тобою поговорив або просто підтримав. Раніше я вірила, що самотність — це свобода, але зараз вона важить на душі, мов камінь.

Емі запропонувала приїхати, але я відмовилася. Не хочу, щоб у неї через мене були зайві клопоти. Вона і так витратила купу часу на вирішення моїх проблем та вислуховування мого ниття. Я вдячна їй, але водночас відчуваю провину за свою слабкість.

Йду на кухню й роблю собі чашку чаю. Може, це хоч трохи заспокоїть. Коли ставлю чашку на стіл, згадую про Матвія Олександровича. Сьогодні він знову мене здивував. Як і в день співбесіди, його погляд був нейтральним, але цього разу — трохи теплішим. Він не виглядав таким байдужим, як більшість начальників, яких я зустрічала раніше. І хоча ми майже не спілкувалися, я помітила, що він уважно стежить за моєю роботою, навіть коли не говорить нічого.

Чому він такий загадковий? З одного боку — холодний і стриманий, з іншого — уважний до деталей, іноді навіть доброзичливий. Можливо, це просто гра. А може, він справді не такий, яким хоче здаватися. Але чи маю я час і сили розбиратися в його загадках?

Допиваю чай, приймаю душ і лягаю на ліжко. Але як тільки заплющую очі, переді мною знову постають картинки з минулого. Вони рвуть мою душу на шматки, залишаючи після себе біль і сльози.

Я дивлюся в стелю й беззвучно плачу. Коли нарешті стане легше? Як довго це триватиме? Мій психотерапевт казав, що зцілення потребує часу, але скільки ще мені чекати? Півроку? Рік? Десять років?

Щоб відволіктися, тягнуся до телефону. У стрічці новин нічого цікавого, а в соцмережах — знайомі обличчя, які чомусь викликають лише відчуття порожнечі. Закриваю додатки й дивлюся на головний екран. Там усе ще фото з моря — останньої поїздки, яка здається таким далеким минулим.

Я згадую, як тоді почувалася щасливою. Сонце, море, усмішки. Усе це тепер здається частиною іншого життя, яке більше не належить мені. Намагаюся змусити себе не поринати в ці спогади, але вони приходять хвилями, одна за одною.

Раптом вібрує телефон. Дзвінок. Емі. Я роздумую всього кілька секунд, перш ніж натискаю на зелену іконку.

— Привіт, — її голос теплий, ніби промінчик світла крізь хмари. — Як ти?

— Виживаю, — зітхаю.

— Не приховуй. Я знаю, як тобі зараз, — каже вона. Її голос звучить так, ніби вона поруч.

Ми говоримо довго. Емі розповідає про свій день, про дурниці, які сталися на роботі, про свої плани на вихідні. Я слухаю й час від часу відповідаю. Від її голосу стає трохи легше. Вона завжди вміє знайти слова, які не здаються нав’язливими, але при цьому надають сили.

— Обіцяй мені, що завтра ти зробиш щось для себе, — каже вона наостанок. — Купиш собі щось смачне або просто прогуляєшся після роботи.

— Обіцяю, — відповідаю, відчуваючи, як важкість у грудях стає трохи меншою.

Коли дзвінок закінчується, я кладу телефон і знову дивлюся в стелю.

— Завтра буде краще, — шепочу я собі ще раз, ніби це мантра, яка може змінити мою реальність.

Проте, навіть повторюючи ці слова, я знаю, що завтра доведеться знову зібрати себе докупи й зробити вигляд, що я сильна. Бо світ не чекає, коли ти станеш готовою. Він просто рухається далі.

Закутуюся в ковдру й заплющую очі, хоча знаю, що сон сьогодні знову буде неспокійним. Але я маю спробувати. Крок за кроком. Завтра буде краще!

 

Дякую за увагу до моєї книги, сподіваюсь вона вам подобається. Наступний розділ буде завтра 7:00. 

Бережіть себе та своїх близьких. Гарного дня вам🤍

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍