Анна Джейн - Остання сакура , Анна Джейн

Тео продовжував йти по знайомій алеї, що все більше ставала частиною його нової реальності. Потрібно було лише один крок, щоб потрапити в іншу площину, де час і простір діяли за своїми власними законами. Ті ж самі будівлі, ті ж самі вулички, але в них було щось інше — невидимий відбиток того, що відбулося. Тео відчував, як його руки тремтять, а серце стискається від напруги.

Він дійшов до старого парку, що колись був його улюбленим місцем для роздумів. Тут, серед тих самих дерев і лавок, він перший раз побачив Лео. Все почалося з того погляду, з того невідомого, майже нереального відчуття, що це місце — більше ніж просто місце. Тео став на тому самому місці, де вони стояли тоді, і відчув, як щось змінюється в повітрі. Щоразу, коли він повертався сюди, виникало відчуття, ніби час затримувався.

І ось тут, прямо перед ним, з'явилася вона — Лідія. Вона знову була тут, як і в той момент, коли вона втекла з того світу, а може, й повернулася сюди з того ж паралельного світу, в якому він опинився тоді. Вона виглядала так, ніби весь цей час була з ним поряд, хоча Тео і не помічав її. Її погляд був спокійним і в той же час таємничим, ніби вона щось знала, чого він ще не розумів.

— Ти прийшов, — сказала вона тихо, але її голос мав таку силу, що Тео відчув себе спокійно, хоча в ньому розривалися бурі емоцій.

— Ти... де ти була? Чому ти не сказала мені? — запитав він, намагаючись приховати хвилювання. Він вже знав, що відповіді не будуть простими.

— Я була там, де ти не міг мене знайти, — відповіла Лідія, — але ти був готовий. Ти був готовий йти далі, і це було твоє випробування. Ми всі проходимо через це.

— Але чому саме я? Чому саме цей шлях? — запитав Тео, намагаючись знайти хоч якісь нитки відповіді.

Лідія зробила крок до нього, і знову її погляд став серйозним і проникливим.

— Ти був вибраний, тому що твоя сила у твоїй здатності бачити. Ти здатний зрозуміти все, що не видно неозброєним оком. Ти зможеш пройти через це, бо твій розум відкритий для паралельних реальностей, для інших вимірів. Але не забувай — це не безкоштовно. Це завжди ціна.

Тео відчув, як важливість її слів проникає в нього. Він не міг зрозуміти всього одразу, але усвідомлення того, що він обрав цей шлях сам, що він прийняв цю реальність, наповнювало його внутрішньою силою.

— Я готовий, — сказав він, хоча й сам не був повністю впевнений у своїх словах.

Лідія посміхнулася.

— Тоді йди. І пам’ятай: щоразу, коли ти робитимеш вибір, ти ставатимеш частиною чогось більшого. Твоя історія не закінчується сьогодні.

Тео вдивлявся в її очі, а відчуття, що він стоїть на порозі чогось величезного, пронизувало його. Він зробив крок вперед.

Місто навколо нього почало змінюватися, потихеньку розчиняючись у нескінченному просторі, що відкривався перед ним. І в кожному з цих моментів він відчував себе не просто частиною світу, а частиною чогось набагато більшого. Сила цього знання була величезною.

Пройшовши кілька кроків, Тео побачив перед собою світ, який відрізнявся від усього, що він знав. Це була сума всіх можливих реальностей, які існували одночасно, світи, що не завжди перетинались, але певним чином взаємодіяли між собою. Тут все мало більше сенсу, але і більшу складність. Кожен вибір тут впливав на безліч можливих результатів.

Тео відчув, як нова реальність починає обвивати його, як він стає частиною цієї складної мережі. Кожен його крок вів у новий вимір, але він знав, що тепер, з усіма знаннями, з усім досвідом, він готовий. Готовий пройти через те, що йому приготував цей світ.

Його шлях тільки починався.

Тео глибоко вдихнув, намагаючись впоратися з відчуттям, яке переповнювало його. Це була не просто зміна світу, а справжнє злиття всіх можливих реальностей в одну, де неможливо було передбачити, що чекає за кожним кроком. Але чим більше він поглиблювався в цю нову площину, тим більше усвідомлював — він був готовий.

Попереду його чекав лабіринт. Він почав рухатися вперед, відчуваючи, як з кожним кроком простір навколо нього став все менш визначеним. Лінії, що колись мали чітке значення, почали розмиватися, і світ перетворився на абстрактні форми, кола, що тягли один одного, з’єднуючи всі можливості.

Несподівано перед ним з'явився силует — темна постать, що виглядала знайомою, але яку важко було розпізнати серед цього метафізичного хаосу. Тео зупинився, вражений її присутністю.

— Це ти? — запитав він тихо.

Силует кивнув, хоча обличчя залишалося прихованим в темряві.

— Ти давно вже знаєш, хто я. Ти відчував це з самого початку.

Тео зібрався з силами і зробив кілька кроків уперед. У розпливчастому світлі постать стала чіткішою — це був Лео.

— Лео, — промовив він, відчуваючи дивний, важкий спокій. — Ти... тут. Але чому ти? Чому зараз?

Лео знизав плечима, і його голос звучав спокійно, але з якимось глибоким тоном, який Тео важко міг вловити.

— Тому що ти не міг пройти далі без мене. Ти не міг зрозуміти, що тобі насправді потрібно. Я — це частина твого шляху, твого вибору. І зараз настав момент для відповіді.

Тео замислився, бо розумів, що все, що відбувалося, не було випадковим. Кожен момент, кожен вибір, що його вів сюди, до цієї зустрічі, мав глибший сенс.

— Що ти хочеш сказати? — запитав він, зберігаючи спокій, хоча всередині його серце билося швидше.

— Вибір, який ти зробиш, змінить все. Якщо ти залишишся тут, ти будеш частиною цієї безкінечної мережі реальностей. Але якщо підеш далі, ти втратиш все, що ти знаєш. Ти зможеш почати заново, але вже без повернення назад.

Тео відчував, як кожне його слово заглиблюється в його свідомість, проникаючи у найтемніші куточки душі. Всі ці нові реальності, всі можливості, які він бачив, тепер ставали такими, що оберталися навколо нього, як непередбачувані віхи у його житті.

— І що тоді? — запитав він знову, все більше і більше відчуваючи тяжкість цього рішення. — Чи є взагалі правильний вибір?