Анна Джейн - Остання сакура , Анна Джейн

— Весь у батька! — цокає мати, коли вони виходять із будівлі обласного суду, де Тео тільки-но впаяли сотню годин виправних робіт за дрібну крадіжку з продуктового магазину та за псування державного майна у вигляді нецензурного графіті на одному з житлових будинків. Проблема, насправді, не така серйозна, штраф не дуже великий, який міг би бути, але він усе ще неповнолітній, і це полегшує обставини його злочину. У будь-якому разі, так: сотня годин. Усього лише одиниця та два нулі, але проблем на його задницю стільки, що стає трохи нудотно: Джуліо, попри те, що вони крали й малювали разом, відбувся лише трохи більшим штрафом, а Тео був визнаний зачинщиком згідно з камерами спостереження. І тому йому впаяли ще й примусове волонтерство в клятому хоспісі, починаючи вже з завтрашнього дня.

— Хтось може похвалитися оцінками в школі, а ти, мабуть, своєю родовідною! — коли мама це вигукує, натискаючи кнопку брелока на ключах від машини, вигляд у неї дуже засмучений, ніби Тео не пачку чипсів вкрав, а поцупив мільйони з державного бюджету й був спійманий на гарячому.

Подумаєш, дрібне хуліганство, чорт забирай, а вона з ним всю дорогу додому не розмовляє, відібравши і телефон, і навушники як покарання. І все, що йому залишається — дивитися у вікно на сірий похмурий Мілан, куди тільки-но прийшов березень. Ще навіть сніг де-не-де лежить, перетворюючись на брудне лайно під ногами через стрімке потепління: у таку погоду навіть ходити на тусовки до друзів дуже неприємно, а йому, ось, тепер у хоспіс доведеться тягатися — мабуть, змінювати судна під тими, хто вже занурюється у відчай.

Та байдуже.

Ці люди йому все одно абсолютно ніхто, прив’язуватися до тих, хто приречений долею померти, він не буде: на дурня, чи що, схожий? Мільйони вмирають щодня, одним більше — одним менше, а йому всього лише потрібно відпрацювати свої сто годин і забути, нарешті, і про вирок, і про осуд із водійського місця, і про цей випадок узагалі.

— Ти не розумієш, так? — цікавиться мама, коли вони вже приїжджають додому, і він хоче втекти у свою кімнату, та не виходить: поклавши сумку на кухонну тумбу, вона дивиться своєму єдиному синові в очі (читай: члену сім’ї, бо Тео не впевнений навіть, що правильно пам’ятає ім’я свого батька — той, за словами його матері, був алкоголіком і злочинцем, а ще дременув світ за очі, коли йому було три).

Він лише невпевнено знизує плечима, не зовсім розуміючи, до чого вона хилить, і, зрештою, зітхнувши, все ж цікавиться у важку паузу:

— Не розумію чого?

— Це хоспіс, Тео. Тобі доведеться працювати з людьми, які приречені, — тисне мати, дивлячись йому прямо в очі своїми власними, у яких застиг якийсь дивний, лише їй відомий біль. — Тобі доведеться бачити смерть тільки тому, що ти вирішив, що пограбувати магазин і розмалювати стіну будинку графіті — весела ідея. Цього ти хотів?

— Наплювати, — байдуже знизує він плечима перед тим, як, повернувшись, рушити до своєї кімнати. — Помруть і помруть. Мені що з того?

— Що я проґавила? — несподіване нове неголосне запитання змушує його зупинитися й озирнутися через плече. Рваний видих зривається з маминих губ, вона хитає головою і прикриває очі. — Може, ти мені скажеш?

— Я не розумію, про що ти, — каже її син, піднімаючи брови.

— Що я проґавила у твоєму вихованні? Я ж тобі все необхідне давала, щоб ти виріс нормальною людиною, Тео. А що зрештою?

Неприємно.

Звучить так, ніби він ненормальний. Аморальний якийсь, який просто, на його думку, розмірковує логічно: чому йому має бути діло до когось, хто все одно помре? Або, якщо брати до уваги крадіжку, то хто не робив у юності помилок? Йому лише вісімнадцять, у нього розквіт дурної голови, по ідеї, і шибайголовий круг спілкування: все, мабуть, закономірно.

Інші й гірше витворяють, просто йому не пощастило бути спійманим, звідси й проблеми.

— Мабуть, ти права. Гени, — і, посміхнувшись так, щоб не показати свою вразливість, він нарешті вирушає до себе, забравши дорогою з тумбочки в коридорі свій телефон і навушники.

Та байдуже. Це всього сто годин.

У потрібному йому хоспісі, мабуть, як і в усіх інших, пахне смертю, а атмосфера в приміщеннях стерильна, біла, як ці моторошні стеля, підлога і стіни. А ще тут дуже тихо, як би дивно це не звучало...

Коли Тео вперше підходить до дверей із табличкою «204», він відчуває легке хвилювання, змішане із дивним почуттям туги, яке намагається побороти, перш ніж зайти всередину.

За дверима — хлопець, що на рік молодший. Хлопець, у якого, якщо відкинути вбік усі розумні медичні терміни і говорити просто, зрозуміло і грубо, — рак кісткового мозку, дуже важко діагностований до моменту, коли вже пізно.

Хлопець, батьки якого більше не приїжджають.

Його не навідують друзі, майже ніхто ніколи не дзвонить, а з відвідувачів — лише соціальна допомога, яка приїжджає раз на тиждень чи щось таке.

Він зовсім один, а жити йому залишилося не більше трьох місяців.

І Тео, ще навіть не встигнувши з ним познайомитися, раптом відчуває на собі страшний тягар відповідальності.

Адже йому доведеться стати цьому хлопцеві єдиним другом.

Останнім у його такому короткому, чорт забирай, житті.

Але він впорається. Він обов’язково впорається.

Кімната 204 виявилася такою ж стерильною, як і весь хоспіс: біла постіль, білі стіни, вікно, що виходило на порожній двір, де ще не прокинулися після зими жовті газони. На підвіконні — пара книжок і пластиковий стаканчик із залишками чаю. І хлопець.

Він сидів на ліжку, худий, навіть виснажений, але не схожий на того, хто здався. Світлі кучері вибивалися з-під в’язаної шапки, а сірі очі дивилися на Тео так уважно, що той мимоволі відчув себе ніяково.

— Ти хто? — голос у хлопця був тихий, але в ньому не було ані страху, ані підозри.

— Тео, — відповів він і, не знаючи, що робити, сунув руки в кишені. — Буду тут деякий час.

— У сенсі? — брови хлопця злегка злетіли вгору.

— Покарання відпрацьовую, — Тео фиркнув і, замість того щоб запропонувати якусь дурну чемність, одразу сів на стілець біля ліжка. — Сказали допомагати, от і допомагатиму.