Анна Джейн - Остання сакура , Анна Джейн

Охоронець зробив крок вперед, не відводячи погляду від Тео.

— Ви не можете бачити його. Пацієнти після таких процедур... не можуть отримувати візити. — Охоронець нахилився трохи ближче і додав тихо: — І ви не повинні цікавитись тим, що відбувається тут. Це небезпечно.

Тео відчув, як щось стискається у нього в грудях. Він не міг здатися зараз. Йому треба було дізнатися правду, не зважаючи на те, як важко це було. Він відчував, як щось важке нависає над ним, як тінь, що буде переслідувати до самого кінця.

— Я не залишуся осторонь, — твердо сказав Тео, не відводячи погляду від охоронця.

Той зробив крок назад, заскочений такою рішучістю. Він просто стовбичив на місці, наче не знав, що робити. Тео вирішив не чекати, він йшов далі. Піднявши руку, щоб захистити своє обличчя від холодного вітру, він наблизився до дверей лікарні. І тоді двері відчинилися автоматично, ніби хтось всередині чекав на нього.

Почувши, як металеві двері рипнули, він зайшов у темний коридор. Кроки звучали гучно, і здавалось, що кожен його рух розриває цей страхливий спокій, що панував навколо. Тео підійшов до ліфта, натиснув кнопку і чекав. Ліфт прийшов швидко, але цей звук дзвінко відгукнувся у його нервовій системі, немов останній сигнал перед бурею.

Коли двері ліфта відкрилися, він побачив чергову медсестру, яка здивовано поглянула на нього. Але, помітивши його рішучість, вона не завадила йому увійти. Ліфт піднявся на верхній поверх — відділення, яке було під суворим контролем.

— Я повинен бачити його, — знову сказав Тео, обличчя його стало серйозним.

Медсестра виглядала стурбованою, вона взяла його за руку.

— Ви не розумієте. Те, що відбувається тут, не можна пояснити. Ми не можемо дозволити вам бачити його. Ви не готові до цього.

Але Тео вже не слухав. Його серце билося так сильно, що кожен удар здавався йому далеким, важким. Він уже дізнався багато, але зараз йому потрібно було зрозуміти, чому це все почалося. Що саме сталося з Лео?

Тео обірвав її слова, нахилившись до неї.

— Я йду, і ви не можете мене зупинити, — його голос був холодним і рішучим.

Медсестра відступила, і він продовжив йти вперед. І ось перед ним з’явилася друга двері — замкнені на ключ. Тео швидко побачив на столі маленьку металеву шпильку, яку використав, щоб відкрити замок.

Коли двері відкрилися, він побачив те, що мало б залишатися за межею неможливого. Лео сидів у темному приміщенні, його обличчя було бліде, а очі — пусті, як безодня. Він не звертав увагу на Тео, ніби не помічав його присутності.

— Лео... — Тео прошепотів, але той не відповів. Він сидів без руху, а навколо його тіла стелилася тиша, як у гробниці.

Тео наблизився до нього, але все ще не розумів, що сталося. Чому його друг був таким? Що саме змінило його?

— Лео, що з тобою? Ти чуєш мене? — голос Тео ставав все більш тривожним.

І тоді, не відриваючи погляду від Тео, Лео нарешті заговорив. Його голос був слабким, але кожне слово звучало чітко:

— Ти не розумієш, Тео... це не я. Це не я...

Тео відчув, як в грудях з’являється важкий камінь. Він схилився ближче, намагаючись розгледіти хоча б якусь відзнаку в Лео, який сидів перед ним, але ті очі, без емоцій і пусті, нагадували йому лише порожнечу.

— Що ти маєш на увазі? — прошепотів Тео, його голос тремтів від тривоги.

Лео повільно підняв руку, ніби намагаючись щось сказати, але потім знову опустив її, мовчки дивлячись на Тео. Через кілька секунд він знову заговорив, але цього разу його голос був ще глибшим, схожим на шепіт з іншого світу.

— Вони зробили це зі мною... я більше не можу бути тим, ким був. Вони... змінили мене.

Тео не міг зрозуміти, що саме означає цей злам. Що зробили з Лео? Хто ці «вони»? Це все ставало ще більш заплутаним і страшним.

— Хто вони, Лео? Ти можеш сказати мені, що сталося? — запитав Тео, його пальці стиснулися в кулак, готові зробити будь-що, щоб отримати відповідь.

Лео виглянув убік, ніби вбиваючи будь-яку надію на відповідь.

— Це не важливо... все змінено. Я більше не... я більше не те, що був. — його голос почав втрачати силу, і останні слова він вимовив майже беззвучно: — Вони забрали мене... і залишили тільки оболонку.

Тео схилився до нього ближче, відчуваючи, як всередині все перевертається від цієї жахливої правди. Що ж сталося з його другом? І чому його змусили так говорити?

Всі ці питання поверталися до того моменту, коли його привели сюди, до цієї лікарні, до цього місця. Тут було щось більше, ніж просто лікування. Щось темне, що пролазило між словами, між рухами і виглядами. Тео відчував, що наближається до якоїсь невидимої межі.

Раптом за спиною Тео почувся звук кроків, і перед ним з’явилася постать. Це був лікар, високий, з холодним поглядом, з яким він підходив до Тео.

— Ви не маєте права бути тут, — сказав лікар спокійно, але в його голосі звучала влада, яку він намагався передати.

Тео підняв погляд, його очі палали рішучістю.

— Я не покину це місце, поки не дізнаюся, що сталося з Лео, — його голос звучав холодно, але водночас з обвинуваченням.

Лікар поглянув на Лео, потім на Тео, і його погляд став ще холоднішим.

— Ваша присутність тут небезпечна. Ця лікарня працює за іншими принципами, ніж ви думаєте. Це не просто лікування. Це місце, де змінюють людей. І ви не повинні бути частиною цього.

Тео відчув, як його серце підскакує від цих слів. Змінюють людей? Він не міг повірити в це, але відчував, що це правда.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він, намагаючись зберегти спокій.

Лікар зробив крок вперед, і його очі були такими ж холодними, як сталь.

— Вони трансформуються. Пацієнти приходять сюди, і ми намагаємося дати їм новий шанс. Але іноді те, що ми намагаємось відновити, вже більше не існує. Це просто оболонка. Як і Лео.

Тео відчув, як земля під його ногами рухається. Його друг більше не був тим, ким був. Це була тільки оболонка, як говорив лікар.