Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

останніми роками, до Кембриджа, щоб особисто привезти у коледж стосик паперів і лист.

Лист для професорки МакКласкі.

Старий сподівався, що його приїзд до коледжу не приверне зайвої уваги, та доки він поволі крокував через Великий двір, з-за вікон із свинцевими хрестовинами за ним стежила добра сотня очей. Чутка, відомо, шириться, ніби лісова пожежа. Зрештою, він таки й справді був людиною достоту видатною, і слава його зародилася тут, у Кембриджі, у стінах Трініті. То був, безперечно, найславніший син коледжу, і так воно й залишиться надалі, у цьому мало хто сумнівався.

Адже саме він навів лад у Всесвіті.

Закони механіки. Рух планет. Природа і сутність світла. Оптика, числення, телескопія і, понад усе, гравітація — ось царини знання, що їх явив приголомшеному світові розум цього старого. Тож не дивно, що юрма молодих людей у чорних мантіях покидала свої книжки і притьмом кинулася пріч зі своїх кімнат та авдиторій, аби хоч краєчком ока глянути на легенду, щоб бодай на мить наблизитися до самого осереддя тогочасної практичної філософії; студенти мчали подвір’ям стрімголов, і їхні довгі мантії крилами лопотіли позаду. Рій наділених розумом метеликів, що злетілися на сліпуче світло справжнього генія.

Світло це, однак, уже пригасало. Очі Ісаака Ньютона тьмяніли. Старече тіло проймав біль, а видатний розум гризла тяжка мука.

Саме ця мука й спонукала його здійснити нелегку поїздку до Кембриджа, щоб довірити опіці декана Трініті-коледжу Річарда Бентлі лист і купку паперів.

Увійшовши досередини й зоставивши позаду натовп гомінливих студентів, Ньютон спинився у вестибюлі віддати слузі плащ, а тоді похмуро глянув на широкі й довгі сходи, якими тепер мав піднятися.

На майданчику вгорі з’явився, розкинувши на знак привітання руки, декан.

— Ласкаво просимо, сер Ісаак! Велика честь для вашої альма-матер і для моєї оселі…

Ньютон гмикнув, торкнувся різьбленої балясини і буркнув:

— Іноді чуткам можна вірити: це справді повне безглуздя.

Річард Бентлі поморщився. До його рішення встановити у помешканні декана Трініті-коледжу нові монументальні сходи поставилися схвально далеко не всі.

— Їхню вартість дуже перебільшили, — сухо відказав він.

— Сподіваюся, — пробурмотів Ньютон, піднімаючись непевним кроком на першу сходинку. — Інакше якийсь час коледж навряд чи спроможеться купувати нові книжки.

— Ха! А це ж говорить управитель монетного двору його величності, — якось аж надто голосно мовив Бентлі й роблено засміявся. — Маю надію, ви приїхали сюди не у службових справах, сер Ісаак. Чи мене все ж таки чекає перевірка?

— Я перевірок не проводжу, декане Бентлі. Я не клерк.

— Жартую, сер Ісаак, жартую.

— Тоді мені залишається хіба що позаздрити цій вашій здатності, — сказав Ньютон, важко й засапано долаючи решту сходів. — Я приїхав без жодної офіційної мети, пане Бентлі, у суто особистій, приватній справі. Гранично приватній, якщо бути відвертим.

— Ви мене заінтригували, сер.

— Справа ця настільки приватного характеру, що я попрошу вас урочисто заприсягнутися тримати її у цілковитій таємниці.

— Мій Боже, як хвилююче…

— Так і є. Але не для нас.

Бентлі провів знаменитого гостя до вітальні, де їм подали вино; потому Ньютон попросив відпустити слуг і замкнути двері.

— А зараз, коли ваша ласка, сер, опустіть штори і запаліть свічку, — сказав він. — Усе це має зоставатися у темряві, тож нехай у темряві й розпочнеться.

Потяг старого до театральних ефектів викликав у Бентлі посмішку. Зрештою, Ньютонові було добряче за вісімдесят, і він, цілком можливо, наближався вже до тієї немічної старості, яка властива, за Шекспіром, сьомій дії людського віку.

Коли кімнату заполонила таємнича сутінь, Ньютон витягнув хрест і змусив Бентлі скласти на ньому присягу.

— Чи присягаєтесь ви, Річарде Бентлі, перед Богом своєю честю декана Трініті-коледжу, християнина і джентльмена, що все, про що піде мова між нами в цій кімнаті, тут, у цих стінах, і залишиться, й ані слово, ані навіть натяк про це ніколи не дійде до жодної душі, за одним-єдиним винятком в особі вашого наступника, якому ви адресуєте відповідного листа?

Бентлі кивнув на знак згоди.

— Поцілуйте хрест і повторіть присягу, — наполіг Ньютон.

Знову декан зробив, як його просили, та цього разу поблажлива посмішка в нього на устах змінилася ледь помітним натяком на нетерплячість. Нехай Ньютон і здобув загальне визнання та славу найрозумнішої людини в Англії, а може, й у цілому світі, проте він, Бентлі, теж автор знаменитої дисертації «Про послання Фаларіса», отже, так само не ликом шитий.

— Ну от, декане Бентлі, — сказав Ньютон, — ви стали членом ордену Хроноса. Першим! Хоча тут варто, мабуть, враховувати й мене… Що ж, у такім разі будете другим.

Бентлі лиш махнув рукою: мовляв, бути другим за ліком — теж непогано.

— Хроноса? Бога часу?

— Саме так, декане Бентлі.

Ньютон усівся зручніше в новенькому кріслі у стилі королеви Анни і ковтнув кларету.

— Пригадуєте, — почав він, — багато років тому, десь у той час, коли ми з вами почали листуватися й ділитися думками на богословську тематику, у мене трапилося тимчасове потьмарення розуму?

Бентлі збентежено кивнув. Звісно ж, він пригадував. Мало хто з кола британських інтелектуалів не знав про нервовий зрив, який стався з Ньютоном на тридцять років раніше, коли той перебував на вершині слави. Або про достоту божевільні, просякнуті параноєю листи, які він писав тоді й друзям, і суперникам, листи, сповнені несамовитими звинуваченнями у змові та зраді. Або про темні балачки на тему алхімії та пошук прихованих сенсів у Біблії: багато хто вирішив тоді, що Ньютонів розум потьмарився назавжди.

— Світ гадав, що у мене був припадок, — вів далі старий. — Що мій розум пойняло божевілля.

— Ви просто перепрацювалися, сер Ісаак, — мовив заспокійливим тоном декан.

— Мене мали за божевільного, Бентлі! — різко кинув Ньютон. — І, як по правді, до цього залишався один крок, не більше, бо від такого відкриття хто завгодно з глузду з’їде.

— Відкриття, сер Ісаак? Але ж про ваші відкриття знає весь світ, і їм віддали належне сповна.

— Світ знає тільки про те, що я опублікував, декане Бентлі.

Чи не вперше декан умить позбувся своєї пихи.

— Ви хочете сказати, — запитав він, — що є ще щось?

Якусь мить великий філософ сидів мовчки. Борозни на його худорлявому зморшкуватому обличчі наче поглибшали. Він шаркнув підборами по паркету, неуважно потер свого знаменитого, довгого й худого носа, а тоді запхав пальці під перуку й пошкрябав голову.

— Пам’ятаєте, десь за рік до мого божевілля ви надіслали мені невеличку лекцію… як вона називалася?

— «Спростування безбожництва», — відповів Бентлі. — Насмілюсь лише зауважити, що «невеличка» — це трохи не те слово, адже її все ж таки вважали най…

— Так-так, —