Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

зображення на моніторах мерехтить, розпливаючись на мить, перш ніж повернутися трохи більшим, ніж раніше.

«На жаль, камери не призначені для такого масштабування. Це найкраще, що я можу зробити, — каже Лурдес. «Але подивіться, точно жодних ознак вибуху. Принаймні не з цього боку».

Вона має рацію. Правий борт корабля виглядає таким же блискучим і незайманим, як і на відеозаписах відльоту, які новинні видання показували знову і знову на початку круїзу, а потім знову після зникнення.

Я дивилася ці відео вдома в групі, захоплена і вже плануючи свій шлях до зірок. Якби я була на кілька років старшою, то благала би, позичала і шантажувала, щоб пробити собі дорогу до екіпажу корабля. Тижнями після відправлення я мріяла про майбутні круїзи, майбутні шанси.

«Корабель дрейфує», — каже Веллер. «Немає тяги».

«Також ніяких комунікаційних балачок», — неохоче додає Лурдес. «Я надсилала відповідь на їхній сигнал лиха з тих пір, як ми його вперше вловили, але… нічого». Вона вагається. «Як ти думаєш, там хтось ще живий чи…?»

Шістсот п’ятдесят життів. Шістсот п’ятдесят тіл.

Місток замовкає. Корабель здається холодним і нерухомим, іній блищить легким блиском на його корпусі. Навіть проблиск світла в одному з крихітних ілюмінаторів не свідчить про життя.

«Записи свідчать про те, що «Аврора» мала систему відновлення води. Найсучаснішу на той час, — нарешті каже Нісус по внутрішньому зв’язку. «Але вони мали їжі лише на вісімнадцять місяців. Я думаю, вони думали, що цього буде достатньо, щоб хтось зв’язався з ними, якщо вони зіткнуться з проблемами».

За винятком того, що з будь-якої причини цього не сталося.

«Боже мій», — шепоче Лурдес, смикаючи капсулу-сувій на ланцюжку на шиї. «Ці бідні люди. Померти від голоду тут, зовсім самим і…

«Ми цього не знаємо», — заспокійливо вставляє Кейн. «Можливо, вони використали рятувальні капсули. Звідси ми не можемо цього сказати». Він пильно дивиться на мене, але я не бачу сенсу брехати Лурдес.

Це можливо? Звичайно. Але якщо так, то ці рятувальні капсули так ніколи і не були знайдені. І що, якби пасажири катапультувалися тут? У них закінчилося б повітря задовго до того, як хтось прибуде, щоб їх врятувати. Інша, така ж жахлива смерть.

Але я мовчу про це. Мені казали, що я маю «кавалерське ставлення до смертного життя». Психолог, якого Верукс залучила, щоб оцінити мене після Ферріса, першим позначив мене цим самоцвітом, і відтоді він супроводжує мене. Ця оцінка — коли я була ще дитиною — не дозволила мені брати участь у дослідницьких місіях Верукса, і я підозрюю, що зіграла роль у тому, що мені відмовили в посаді капітана транспортника. Очевидно, бути «кавалером» також тлумачиться як «безрозсудним».

Що неправда. Я не безрозсудна ні з ким, крім себе, і ніколи нікого не втрачала у своїх командах. Але я скажу ось що: як тільки ви спостерігаєте, як помирають усі, кого ви коли-небудь знали, як світло повільно гасне з їхніх очей, перетворюючи їх з чарівної сукупності примх, звичок, уподобань і мрій на інертну купу відпрацьованої плоті та кісток, ви розумієте не лише те, що життя є дорогоцінним, але й те, що смерть абсолютно неминуча. Що б ви не робили. Люди, яких ти любиш, одного разу помруть, і іноді це відбувається раніше, швидше і жахливіше, ніж ти можеш собі уявити. Іноді це навіть ваша вина.

Я віддаю перевагу зіткнутися з цією конкретною неминучою реальністю, а не вдавати, що її не існує. З тієї ж причини я б обмежила свої вкладення. У будь-що. Навіщо налаштовуватися на цей біль? Але, очевидно, таке мислення робить мене «відстороненою», «холодною» і, як я одного разу почула, «якоюсь моторошною».

«Нам потрібно повернутися», — каже Кейн. «Зв’язатися з дисперчерською. Вони пришлють когось. Пошук і порятунок».

Я ціную оптимізм Кейна, надію, з якою він живе. Це частина, якої мені не вистачає.

Але рятувати там нема чого. Це просто виявлення, зрозуміле і просте. І якщо це так…

Я вивчаю «Аврору», темні вікна, холодні двигуни, ймовірну розкіш — і жахи — усередині. Тільки витрати на будівництво мали бути мільярдними. І це було двадцять років тому.

У моїй голові формується потворна ідея. Наші правила базуються на старих морських законах. Навіть щодо відносно незрозумілих речей, які трапляються не так часто, як це було за часів іспанських галеонів і навігації при світлі зірок.

Але незатребуваний уламок є незатребуваним уламком.

“На що ти чекаєш?” — запитує Лурдес Веллера, його руки не рухаються на дошках. «Летимо звідси і повідомимо про це». Вона здригається. «Це як дивитися на братську могилу».

Вона не помиляється. І все ж… дюжини тих золотих кранів, за чутками, під назвою Aurora, було би більш ніж достатньо, щоб відкрити власну транспортну компанію. Якби це не було справжньою ринковою ціною, чорний ринок дивацтва/сувенірів, безумовно, зробив би це. Тоді вам не обов’язково бути «найнятим» або «людиною», якщо ви бос.

Нога Веллера підстрибує в нервовому ритмі, але його руки залишаються нерухомими.

Чи можливо, що хоч раз ми з Веллером на одній хвилі?

Лурдес невпевнено озирається на мене. “ТЛ?”

«Клер», — каже Кейн, і в його голосі звучить попередження.

Відчувши моє мовчання, Веллер повертає свій стілець до мене, уважно схиливши голову. Усе, що він бачить у моєму виразі обличчя, повинно підтверджувати те, що він думає, тому що повільна усмішка розпливається по його вузькому обличчю.

«О, так», — каже він, вказуючи на мене. «Точно. Ось про яке божевілля я говорю. До біса Гінзбург. Ми станемо багатими!»

Веллер обертається на місці та задає напрям, і ЛІНА прискорюється, спрямовуючи нас до Аврори, а не геть від неї. Наші тіла злегка тягне вбік під час різкої зміни напрямку, коли генератор мікрограва наздоганяє зміни, перераховуючи для нас «низ». На мить мене охоплює нудота, але я не впевнена, чи це від раптового руху, чи через рішення, яке я щойно прийняла.

«Ми поняття не маємо, що там трапилося», — каже мені Кейн, трохи віддаляючись, щоб у нього було місце, щоб повернутися до мене обличчям. «Ми навіть не знаємо, чи це безпечно…»

«Не завадить перевірити», — кажу я, склавши руки на грудях.

“Таке твоє рішення?” не вірячи своїм вухам, запитує Кейн. “Ти жартуєш?”

“Що відбувається? Що ви вирішили?” — запитує Лурдес у Веллера, і в її голосі дедалі більше тривоги.

«Закон пошуку, крихітко», — кричить Веллер.

Я кривлюся. Він має рацію, але це не означає, що він повинен бути таким огидним.

“Що це означає?” Лурдес дивиться на мене і Кейна.

Але Кейн відступає, піднімаючи руки в знак капітуляції чи розчарування, перш ніж зникнути з мостика.

«Це означає, що ми знайшли «Аврору», і вона покинута, — кажу я. Або,