Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 3

Карета? Справжнісінька карета, запряжена четвіркою чорних коней. Вона блищить на сонці лакованими боками, а на її дверцятах виблискує золотий хитромудрий герб. Біля дверей цього небаченого транспорту статуєю застиг лакей, на козлах сидить знудьгований кучер. Всі одягнені в чорні лівреї із золотими галунами. На голові конячок плавно погойдується на вітрі яскраво-червоне пір'я плюмажів.

Мене несподівано похитує. В останній момент Емерей підхоплює за талію. Гарячі долоні стискають стан, й від цього несподівано перехоплює дихання.

― Еванжеліно, тобі погано? Покликати лікаря? ― стурбовано запитує.

А я тільки й можу, що спантеличено кліпати очима. Він ще дивніший, ніж я думала, зовсім хворий. Це ж треба так роз'їжджати по місту? І де він в біса відкопав подібний раритет? З музею вкрав? У реконструкторів?

А людей як вмовив на цю авантюру пристати? Голова пухне від запитань. Все довкола йде обертом, і я знову незграбно похитуюсь.

Прийнявши моє затягнуте мовчання за ознаку безумства, міцніше притискає до грудей і розвертається, щоб відвести назад в палату.

— Не треба… — через силу виштовхую з себе слова, побоюючись знову потрапити до рук божевільного лікаря “Пенсне”. — Мені вже краще. Просто в очах потемніло.

Лерд міряє мене поглядом повним недовіри й скепсису, але руку все ж таки розтискає, дозволяючи відсторонитися.

Відстань до карети долаю, гордо задерши підборіддя та демонструючи твердість ходи. Але влаштовуючись на дерев'яних лавках, оббитих м'якою тканиною, не стримавшись бурчу щось на рахунок нормального транспорту.

— Ну вибач, — їдко цідить крізь зуби. Міряє таким ненависним поглядом, що в мене останнє слово ледь поперек горла не застряє, перекриваючи дихання. — Я всього лише граф, а не маркіз, як твій покійний чоловік.

Підбираю відвислу щелепу, не припиняючи дивуватися хворий фантазії цього унікума. Оце дає!

Екіпаж, трохи смикнувшись, рушає з місця. За кілька хвилин похмуре приміщення лікарні зникає за кронами пишних дерев. Я дивлюсь до останнього на сірі стіни, намагаючись відкарбувати в пам’яті все до найменших подробиць. Хоч убий, а цей район мені ні краплі не знайомий. Й старезна, ґрунтова дорога, що стелиться під колеса, мимоволі натякає, що їй також місце десь у минулому столітті. Власне, які цьому екіпажу, як і Емерею, як і лакеям, коням, та й самій лікарні. Вона геть не сучасна, якась готична, похмура, прикрашена ліпниною та огидними скульптурами, від яких дрижаки.

— Ну ось, тепер ми одні, — якось надто пожадливо посміхається ем... граф. В кожному звуку вчувається погроза.

Злякано сіпаюся. Чи бува, не зробила неправильний вибір. Надто просякнуте ненавистю кожнісіньке слово. Уявити важко, що вчинила нещасна Еванжеліна, що він так люто зиркає тепер на мене.

Мимоволі прикидаю в голові чи зможу на повному ходу вистрибнути з карети. У цей момент навіть тішуся, що Емерей використовує такий екстравагантний вид транспорту. З машини я навряд чи ризикнула б. Рука тягнеться до ручки дверей. А він, помітивши, ще й додає. — Майже одні. Так що можеш не вдавати. Нас ніхто не почує.

— Не вдавати? — спантеличено суплюся.

— Яка гра, Ево, браво! — Демонстративно плескає в долоні граф. — Якби я не знав, як ти вмієш брехати й викручуватися, використовуючи свою милу зовнішність і наївний погляд, то повірив би без жодного сумніву. Але ти, Ево, забула перед ким зараз граєш роль невинної овечки.

Тут, у напівтемряві карети, його очі здаються чорними, вони буквально обпікають, свердлять ненависним поглядом до самісіньких нутрощів.

Щоки починають палати від несправедливих обвинувачень.

— Але я не граю, — обурено пирхаю. Але раптом слабка надія все ж з’являється, а ну ж як вдасться його вмовити, і я пом'якшую тон, говорю спокійно, зважено, вивіряючи кожнісіньке слово. — Я правда не та, за кого ви мене маєте. Мене звуть Женя Ліневич. Я студентка біологічного факультету національного університету, і я дуже хочу потрапити додому. Або до гуртожитку. Трапилась якась плутанина. Допоможіть мені, будь ласка.

— Дженні? — Якось дивно розтягує звуки в моєму імені. — Цікаве ім'я. Сама вигадала? Воно навіть якось не звучить чудернацьки. Наче чоловіче. А ти не чоловік. Ну зовсім… І жінок не беруть до вишів. Могла б щось і правдоподібніше вигадати.

Прохолодний погляд пробігає по мені від маківки й до носочків черевиків.

Не звикла до такого грубого обдивляння, червонію знову.

— Звичайне ім'я. І зовсім не рідкісне, — злегка знизую плечима, не розуміючи його подиву. У нашому класі було аж дві Жені. Але зважаючи на його сексистські зауваження далі тему не продовжую. Точно хворий. Живе минулим століттям.

— Додому кажеш, — продовжує граф, посміхаючись. — Відвезу тебе додому. Не сумнівайся.

Ця усмішка мені зовсім не подобається. Ось зовсім. Сто відсотків щось задумав.

Раптом екіпаж починає трясти, та так, що я кілька разів мало не прикушую собі язика. Обережно визираю з вікна, злегка відсунувши шторку, і здивовано завмираю. Ми вже покинули усамітнену сільську місцевість, де розташовувалась лікарня, й схоже в’їхали в більш ожвавлену частину міста. Але це ні краплі не додало мені упевненості та спокою. Тому що за склом повз нас повільно котиться ще один екіпаж. Справжній-справжнісінький. Не такий ефектний та ошатний, як графський, але теж дуже гарний. Великі колеса гуркотять по бруківці, але пасажирів, схоже, це нітрохи не бентежить. По тротуару розгулюють парочки в старовинних вбраннях. На будівлях вивіски дивують незнайомими каракулями. І зовсім відсутній шум, властивий сучасному місту. Весь цей антураж виглядає, ніби я опинилася на зйомках історичного фільму.

Здається, у мене волосся стає дибки, а шкіра вкривається сиротами.

— Куди ти мене привіз? — повертаюся я до винуватця цих пригод.

Відчуваю, що мої очі зараз розміром з блюдця.

Це ж наскільки треба мати хворобливу фантазію. А може він один з декораторів. Чи костюмерів. Ось звідки в нього і карета, і лакеї. Жарт перетнув усі межі. Або я дійсно геть втратила розум.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍