Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

— Лерд Емерей передав. Зараз я допоможу вам одягнутися ... — ледве чутно вимовляє вона і акуратно розкладає на ліжку вбрання. На підлогу ставить пару черевичок на шнурівці.

А я ошелешено завмираю. В душі піднімається величезна хвиля обурення. Гаразд цей дивний лерд схиблений на моді минулих століть і вбирається як фрик, дівчина, схоже, ледь не поклоняється йому та наслідує, але на мене навіщо натягувати побитий міллю нафталін?

Ні, сукня насправді прекрасна. Милого персикового кольору, з білосніжними мереживом по подолу та коміру, з пишними рукавами, ніжна й жіночна. В ній навіть заміж можна вийти. Але ж не по вулиці ходити. Я подібне вбрання тільки в музеї бачила, ну і відоси різні історичні теж траплялись бувало на очі. Серіальчики Полінчині, чи наукпоп різний… А мені в це одягнутися пропонують! І не тільки в сукню. До неї ще додається нижня сорочка з коротким рукавом, кілька нижніх спідниць (на третій я припинила рахувати) й найжахливіше знаряддя тортур всіх часів та народів — корсет.

Нерішуче завмираю, а в голову прокрадається боягузлива думка — може, ну його. Залишуся у лікарні. Відісплюсь, відпочину. Бо, на мою думку, я потрапила в лапи збоченця.

— Леді? — розгублено дивиться на мене дівчина.

— Е-е-е-е… А я саме це маю одягати? — Вдивляюся в її кришталево чисті очі, намагаючись побачити глузування.

Панночка скрупульозно оглядає вбрання і несміливо киває:

— Так. Наказав лерд Емерей.

Скрушно дивлюся на цю груду ганчір'я і сумно зітхаю. Псих чи фетешист. Фетешист чи псих. Ось у чому питання. Ні, залишатися під опікою божевільного лікаря "Пенсне" не вихід. Треба забиратися звідси. П'ять хвилин ганьби і все. Може народ на вулиці не сильно іржатиме і тикатиме в мене пальцями.

— А що як ми не одягатимемо корсет? — з надією дивлюся на дівчину.

Та злякано округляє очі, ніби я їй голяка запропонувала пройтися, і крутить головою.

— Ох, у мене так голова паморочиться і в грудях тисне… — картинно прикладаю долоню до чола, а другою чіпляюся за підголівник ліжка.

— Ой, леді! — Вигукує це «наївнятко». — Тоді справді не треба.

Подумки собі аплодую і з насолодою прибираю з очей геть ненависний предмет туалету.

Одягає мене панночка, до речі, швидко, а ще розчісує і перетягує стрічкою волосся. Так що через п'ятнадцять хвилин я цілком готова слідувати за своїм опікуном. Він прискіпливо оглядає мене з голови до ніг, коли я виходжу з палати, зневажливо гмикає і наказує йти за ним. Мабуть, не вписалася я в образ його фетиша.

Довгий напівтемний коридор ми перетинаємо досить швидко і ось уже Емерей відчиняє переді мною вхідні двері. Після сутінку в приміщенні денне сонце буквально засліплює, і я хвилину стою нерухомо, старанно кліпаючи. А, коли можу вже досить таки непогано роздивитись на вулицю, земля буквально тікає з-під ніг.