Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Брови чоловіка насуплюються, а погляд стає трохи роздратованим.

— Ева, не перегравай! — гаркає. — Ми вже майже вдома. Я мав нахабство оселитися в особняку батьків, сподіваюся, ти не відмовиш пасинку свого чоловіка в такій милості?

Знову він про чоловіка якогось товкмачить! У мене що, на лобі написано: "розведи дурепу?" Або він сам вірить у свої фантазії, і тут справді потрібно рятуватись, при чому якомога скоріше.

Погляд в паніці починає метатись по кареті, але та, як на зло, смикнувшись, зупиняється. Й граф, розгадавши мій настрій, першим вискакує назовні. Ставши біля дверей подає мені руку. Як тут утечеш, коли його пальці так міцно охоплюють долоню.

Приймаю його допомогу, розуміючи, що зараз найкраще вдати упокорену і поступливу. А потім, приспавши пильність, драпати з усіх ніг. Світ не без добрих людей, може, й додому дістануся без пригод.

Зітхаю, навіть трохи лячно дивитись, куди мене привезли. Але збираю в жменю всю свою сміливість і підіймаю голову. Мушу цю маячню терпіти до кінця. Й грати під його дудку, як дресований собачка на арені цирку.

Але як тільки підіймаю голову, дихання перехоплює. Переді мною велична красива будівля з високими білими колонами та величезними стрільчастими вікнами. Невеличкі гостроверхі декоративні вежі виблискують сріблястими флюгерами з обох боків фасаду, а головний вхід прикрашений майстерно вирізьбленим гербом та девізом написаним невідомою мені мовою. І я уявлення не маю, де ховалось подібне чудо в нашому місті — а я ж бо за кілька років студентського життя облазила кожен куточок... І ось що ще раптово спадає на думку — зберегти маєток в такому неймовірно гарному стані потрібно мати шалені гроші. Й хвиля паніки накриває знову, аж до сиріт на шкірі. Схоже втекти мені буде значно складніше…

Емерей підіймається на ґанок, міцно тримаючи мене за руку, і мені не залишається нічого іншого, як йти за ним.

Двері нам відчиняє незворушний і манірний дворецький. Його підборіддя так високо задерте, що мені здається, ось-ось худа шия чоловіка переломиться і голова впаде на підлогу. Насилу стримую смішок і несміливо проходжу всередину слідом за Емереєм.

— Лерде, леді… Я радий бачити вас у доброму здоров'ї.

Остання фраза, зважаючи на все, відноситься до мене, і я злегка киваю, не знаючи що сказати у відповідь. Навіть уже нічому не дивуюсь. Ні формі, ні челяді, ні старовинному дизайну. Просто з цікавістю оглядаю все навколо, й не дозволяю приспати пильність. Тому відразу помічаю, коли до нас спускається покоївка. Вона, побачивши мене, щиро посміхається й, здається навіть поривається кинутись назустріч, проте стримує порив. Завершує свій спуск цілком статечно й спокійно. Лиш голос її на мить здригається, коли промовляє: «Вітаю, леді. Рада знову вас бачити у маєтку».

— Дякую, — розгублено промовляю.

Ні з того ні з сього кидаю безпомічний погляд на Емерея. Проте, чим він мені допоможе, адже якраз таки він джерело усіх моїх проблем.

А служниця квапить:

— Ходімо, леді. Ваша кімната давно чекає. Я ванну приготувала… Вам, мабуть, не терпиться… Після лікарні…

Чомусь з’являється враження, що вона хоче якомога скоріше залишитись зі мною наодинці.

Вивільняю свою руку з лапищ Емерея і йду за дівчиною. Може вона прояснить, нарешті, ситуацію у всій цій божевільні. Та піднімаючись слідом за служницею широкими мармуровими сходами, не можу відмежуватись від відчуття, що Емерей продовжує свердлити своїми колючими очиськами мою спину.

Дівчина приводить мене в красиву і дуже-дуже дівочу кімнату. Шпалери на стінах приємного кремового кольору, а всі меблі білі або світло-рожеві. У таких карамельних апартаментах я буквально відчуваю, як у мене злипаються зуби від мімішності. Гарно, але зовсім не моє. Хіба що білий столик та секретер.

— Бажаєте відразу ванну? — Запитує покоївка. — Чи принести чай? Обід?

— Ванну, будь ласка, — розсіяно кручу головою.

В кімнаті крім вхідних дверей, є ще одні, за якими зникає служниця. Я теж слідую за нею і потрапляю в спальню, таку саму мімішну і солодку, як вітальню, навіть над ліжком невагомий білий балдахін, тонкий, наче павутинка, туалетний столик, кріселко на вигнутих ніжках, подушечки з китичками, плодики, килимки. Прямо покої принцеси, не інакше.

З прочинених маленьких дверей праворуч чується шум води й тихий голос покоївки, що співає якусь незнайому мені пісню. Отже, там санвузол.

Ліворуч теж є двері. Не стримуюсь, пхаю туди свого допитливого носа. Виявляється за ними гардеробна. На полицях десятки коробок: великі, маленькі, круглі, пласкі, прямокутні, на вішаках сукні та накидки, з іншої сторони взуття. Очі розбігаються від розмаїття кольорів, мережива та стрічок. Це все настільки дивно, що знайти пояснення поки що мій мозок не може.

Припускаю думку, що з часом я все-таки розберуся з цими акторами та декораціями, а поки що дозволяю собі розслабитися і просто прийняти ванну, щоб змити з себе огидний запах лікарні, яким просочився не тільки одяг, а й вся я. Мене буквально пересмикує від огидної суміші, що забиває ніздрі. Цей солодкувато-гіркий коктейль ліків, дезінфекційних засобів, накрохмаленої білизни викликає болісні, нестерпні спогади, від яких змушена тікати все життя.

— Леді, дозвольте, — служниця протягує до мене руки. І я не відразу розумію, що вона хоче.

Злякано відсахуюсь, майже втискаюсь у стовпчик ліжка. Лиш за хвилину знічено червонію, зрозумівши, як дивно виглядаю зі сторони. Схоже дівчина до кінця виконує роль та прагне навіть з роздяганням мені допомогти. Але тут моєму терпінню приходить кінець. Є речі, які вважаю суто інтимними й дозволити їх виконувати стороннім, навіть для того, щоб приспати пильність занадто.

— Залиш мене не самоті, — витискаю, стиснувши в кулаку комір сукні. Так, наче дівчина в будь-яку мить кинеться мене роздягати. — Будь ласка, — додаю в кінці, щоб хоч якось пом’якшити різкий тон.