Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

Після прочитання прощальної молитви, труну потроху стали опускати в могилу під акомпанемент похоронного оркестру, і на закінчення засипали землею, розклавши траурні вінки. На цьому похорон можна було вважати закінченим – родичі сіли в автомобіль і поїхали. Священик, похоронний оркестр і могильники так само поспішили у своїх справах – більше ніхто на похованні не був присутній. Зі сторонніх були тільки ми з сестрою, тому в нас навіть у думках не було підходити надто близько, щоб не викликати підозр.

Це був дійсно даремно витрачений час. Єдине, що я з корисного можу відзначити в цій поїздці, то це те, що я допоміг грошима жебракуючій бабусі в темно-синій хустці, яка ходила цвинтарем із невеличкою дерев'яною коробочкою, прив'язаною до грудей, і вчасно нагодилася до нас, коли ми з сестрою вже сідали в автомобіль.

У п'ятничну поїздку я вже вирушив один – Юля знову залишилася наглядати за батьками, бо ніхто з нас не знав, що саме на нас чекає в Малій Солтанівці і скільки часу це займе. Недоспавши кілька годин до стану повної ясності розуму, я наспіх поснідав, випив велику чашку кави, вдягнувся в повсякденне і поїхав ще безлюдними вуличками Борової у напрямку до сусіднього селища. О 8:20 я вже був біля Будинку культури Малої Солтанівки, де став чекати на появу детектива, за цей час зловивши чимало запитальних поглядів місцевих жителів.

Кава не дуже допомогла мені підбадьоритися, і я раз у раз провалювався в сон, постійно здригаючись і прокидаючись від різких навколишніх звуків.

Через півгодини біля мого автомобіля припаркувався вже знайомий мені Форд. Я зібрався з силами і вийшов, щоб привітати детектива; як і під час нашої першої зустрічі, він був одягнений у бездоганний класичний костюм, цього разу з кашеміру, вікуньї або іншого недешевого матеріалу, що надавав йому ще більш аристократичного вигляду. Тепер повні інтересу погляди перехожих приковував до себе аж ніяк не я.

– Вітаю вас шановний! – простягнув мені руку Володимир Кирилович. Моя рука знову захрустіла від міцного рукостискання.

– Добрий день! – сказав я у відповідь, і одразу помітив, як той окидає поглядом мій зовнішній вигляд.

– Не любите костюми? – промовив детектив із посмішкою.

– Чому ж? Люблю, – відповів я, не розуміючи, що він має на увазі, – Але ж ми не на свято чи похорон сьогодні зібралися, чи не так?

Однак його посмішка стала трохи ширшою, і я перепитав:

– Ми ж не на похорон сьогодні зібралися?

– Я думав, для вас це буде очевидно, – відповів Володимир Кирилович, – З огляду на нашу останню розмову. Та й що ще могло б нас привести в інше селище. Ну, що ж... постарайтеся не привертати зайвої уваги. Пройдемо, тут недалеко.

Ми пройшли дві вулиці, перш ніж нашому погляду відкрилося безліч припаркованих автомобілів. За цей час Володимир Кирилович, скоріше з ввічливості, ніж із реального інтересу, поцікавився про те, як для мене минув час із моменту нашої першої зустрічі. Не вдаючись у подробиці, у загальних рисах я розповів йому про те, що робочий тиждень видався не з найкращих. Не забув натякнути і на вже стомлююче очікування хоч якогось прогресу в розслідуванні, і мимохідь поставив йому те саме запитання.

– Ви знаєте, – відповів детектив, – Час минув досить продуктивно. Бачив багато цікавого, дізнався все, що хотів. Якщо сьогодні все складеться благополучно, то незабаром уже успішно закрию вашу справу і ми попрощаємося. А для цього я попрошу вас зберігати сьогодні холоднокровність, особливо коли побачите щось підозріле – мої спостереження сходяться до того, що нас сьогодні очікує те, що ми шукаємо. Прошу – поводьтеся природно і не викликайте на себе зайвої уваги.

На необхідній нам вулиці була сила силенна людей. Труна з небіжчиком поки що перебувала в будинку – детектив одразу розпізнав і вказав поглядом на потрібний будинок, неподалік якого я помітив священика зі свічкою і кадилом, ченця з великим дерев'яним хрестом у руках, і ще одного священнослужителя з іконою. Присутні на процесії люди, в очікуванні появи труни, спілкувалися між собою і висловлювали скорботу за померлим. Деякі, особливо близькі люди, заходили в будинок поспівчувати рідним. Усе, як у день похорону мого брата.

Поступово в моїй голові почали спливати гіркі спогади з того сумного дня, а разом з ними і ті тяжкі скорботні, сумні почуття, яких я сподівався більше не відчувати у своєму житті ніколи. Вони невблаганно огортали мій розум, хоч би як сильно я намагався противитися їм, і досить скоро я підкорився їхньому впливу.

Я чув прискорений стукіт свого серця, і дихав так, немов організм розучився самостійно це робити, жадібно хапаючи повітря. Моментами мені здавалося, що в натовпі я чую голос свого покійного брата. Усе пливло перед очима, час ніби сповільнився, а навколишні звуки віддавали багаторазовим відлунням. Очевидно, я не встиг ще повністю відійти від болісної втрати, а тому те, що відбувалося навколо, було дуже схожим на повторне занурення в той нещасливий для мене день похорону.

– Із вами все гаразд? – немов здалеку крізь загальний гул донісся до мене голос детектива, – Ось, тримайте, вам полегшає.

Він простягнув мені залізну флягу, і я зробив кілька ковтків чогось пекучого і гіркуватого. Від цього в мене трохи скривило обличчя, і я поїжився, однак, мушу зауважити, що доволі швидко прийшов до тями.

– Що це я випив? – запитав я тремтячим голосом.