Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

– Це настоянка женьшеню, – почув я у відповідь, – Досить скоро ваш розум набуде колишньої ясності. Продовжимо!

Ми змішалися з натовпом. Володимир Кирилович постійно кудись вдивлявся, вслухався, після чого говорив мені слідувати за ним. Через якийсь час він раптово обернувся до мене і поставив досить дивне запитання:

– Скажіть, а чи швидко ви бігаєте?

– Я що? – перепитав здивовано я.

– Як у вас із фізичною підготовкою? – так само незворушно повторив детектив.

– Ну, – трохи задумався я, – У школі та університеті фізкультуру ніколи не пропускав. Бігати любив. Та й зараз, буває, збираємося іноді з друзями пограти у футбол.

– Чудово, – підсумував детектив і продовжив іти.

Мене трохи збентежила ця незрозуміла розмова. До чого були ці дивні запитання? Із простого інтересу? Або ж задумав щось? Можливо, я ще не повністю прийшов до тями, щоб дати самому собі логічну відповідь.

Водночас він продовжував прислухатися, іноді знову зупинявся, оглядався, заводив такі самі короткі беззмістовні розмови з людьми, що стояли поруч, і через якийсь час знову тягнув мене за собою. Тоді я вирішив, що це скоріше була свого роду відволікаюча гра для оточуючих людей, щоб не виглядати занадто підозрілим.

Через ще якийсь час він промовив ледь чутно:

– Хм-м, цікаво-цікаво!

Мені до цього моменту остаточно полегшало, і я вирішив поцікавитися:

– Щось знайшли?

– Не зовсім, – відповів детектив, – Розмовляв із жінкою хвилин десять тому біля зеленого паркану. А зараз дивлюся – стоїть он попереду нас, але вже в іншому одязі. Цікаво, напевно, мати брата чи сестру, яка схожа з тобою як дві краплі води!

– Я прошу мене вибачити, – почав я, – Однак я не зовсім розумію, що мені робити. Чим я можу бути корисним вам? Бо просто смиренно йду за вами і мовчу.

– Виглядайте дивних гостей, – почув я у відповідь, – Гостей, які можуть підозріло поводитися.

– Підозрілих гостей? – перепитав я, – То, може, ця жінка і є тим самим гостем, що ми шукаємо, – можливо, це одна й та сама людина? Непомітно переодяглася, щоб ніхто не запам'ятав її. А якщо й запам'ятають, то свідчення різнитимуться. Це навідниця.

Володимир Кирилович лише посміхнувся.

 – Смію вас заспокоїти, – сказав він, – Нехай ці вродливі жінки і виглядають як одна, проте погляд у них абсолютно різний. Та й ви можете самі переконатися, що це дві різні людини – вони все ще в нашому полі зору. Озирніться.

Я озирався на всі боки, уважно вдивлявся, і не відразу, але справді помітив двох жінок, про яких говорив детектив. Їхня фігура, рухи, і риси обличчя виглядали ідентично. Навіть їхнє волосся під подихом вітру розвивалося однаково. І лише одяг на них різнився – одна з них, та, з якою моєму супутнику вдалося коротко поспілкуватися, була одягнена в бордовий бадлон і чорну спідницю. Інша ж носила довгий бежевий кардиган. Тільки ось різницю в їхньому погляді я зовсім не помітив, як не вдивлявся – для мене вони справді були схожі на дві краплі води.

Проте дещо цікаве вдалося побачити і мені: коли я дивився на сестру-двійняшку в кардигані, то випадково побачив неподалік за нею ту саму бабусю в темно-синій хустці, яку зустрічав позавчора в Мотовилівці, з невеликою дерев'яною коробочкою, прив'язаною до грудей. Вона розмовляла з якимось доволі вгодованим чоловіком у темних круглих окулярах. Точніше буде сказати, намагалася говорити з ним – бабуся, ймовірно, просила милостиню, проте чоловік повністю її ігнорував і невідривно дивився вперед. Поруч із ним так само нерухомо стояла висока худорлява супутниця, обличчя якої було вкрите чорною вуаллю на крислатому капелюсі.

Я з цікавістю поглядав за ними, поки детектив вирішив перекинутися кількома словами з випадковим співрозмовником. Дивно, але бабуся поводилася доволі настирливо з тим чоловіком, безперестанку щось розповідаючи йому й активно жестикулюючи руками перед його окулярами. Однак, щойно вона вирішила доторкнутися до нього, як його довготелеса супутниця агресивно замахала руками, що бабця відсахнулася на кілька кроків назад, після чого перехрестилася, розвернулася, і пішла пробиратися поміж людьми, прямуючи в наш бік.

Мене дуже обурило те, як вони прогнали бабусю; я відчував, як у мені закипіла кров від побаченого, але я намагався зберігати спокій, оскільки бабуся зрештою не постраждала. У цей час детектив вкотре повів мене за собою, і коли незабаром ми порівнялися з бабусею, то мені довелося почути уривки її невдоволення:

–... думала він від інсульту помер ще місяць тому, а він із якоюсь каргою вештається по селах, і живіт наїв он який! Розбагатів, мабуть, ще й мене надумав ігнорувати, негідник який! А ця оскаженіла своїми кігтями мало мене не розірвала! Ось буду я у Фастові, все Марійці розповім!

На цьому бабуся не замовкла, проте її лайку вже неможливо було розібрати – вона все більше віддалялася від нас. Володимир Кирилович, насупившись, звернув увагу на бабусю – він теж її чув, і одразу ж очима став відтворювати шлях, яким вона йшла повз нас. Натрапивши поглядом на таємничу парочку, детектив загадково промовив:

– Он де ви... – після чого звернувся до мене, – Отже слухайте уважно, це важливо! Стоїмо тут. Зараз наше завдання в тому, щоб пильно стежити за ними, не випускати їх із поля зору, і дуже важливо не викликати жодних підозр. Якщо буде потреба – йдемо слідом на безпечній відстані, але ще раз повторюю - дуууже акуратно. Нам лише необхідно вистежити де їхнє лігво, після чого я повернуся туди вже підготовленим.