Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

– Будьте готові... а потім біжіть! – почувся голос детектива.

Я міцніше стиснув гранати. Задум Володимира Кириловича був абсолютно зрозумілий – він планував підвести вурдалака настільки близько до ями, щоб зуміти скинути його туди, і слідом підірвати лігво. Я стояв і чекав сигналу, але мені ставало ніяково від власного безсилля і бездіяльності; від того, що я просто стою і спостерігаю за сутичкою, яка в будь-яку секунду могла закінчитися не на користь детектива. Нарешті Володимир Кирилович з останніх сил крикнув:

– Зараз!

Я тут же кинув гранати в яму, але я абсолютно не був готовий до того, що Володимир Кирилович не просто зіштовхне вурдалака туди, а міцно вчепившись, завалиться разом із ним. Останнє, що я бачив у той момент перед тим, як згасли прилеглі фаєри і все навколо занурилося в непроглядну темряву, це як відважний детектив зникає в глибокій темній пащі лігва вурдалаків.

Розгубившись, я на кілька секунд забарився. Із глибин лігва пролунала серія оглушливих вибухів, спершу змусивши землю під моїми ногами несамовито тремтіти, а потім і зовсім вибуховою хвилею відкинувши мене на кілька метрів. У цей момент час для мене сповільнився.

Падіння видалося вельми болючим. Я сильно вдарився головою, заробивши струс і вивихнув ногу. З ями виривався стовп яскравого червоного світла від фальшфейєрів, що залишалися в сумці, висвітлюючи невелику ділянку навколо. Сяк-так піднявшись, я, накульгуючи, побрів у протилежному напрямку, у темряву. Пошкандибавши повз труп, який скинув ожирілий вурдалак, я перечепився об щось ногою – це виявилася дерев'яна коробочка для пожертвувань.

Я продовжував волочитися, не відчуваючи ніг, проте не зупиняючись ні на секунду. Приплив адреналіну трохи притупив відчутний біль, що дало мені змогу пересуватися трохи швидше. У непроглядній темряві я насилу розумів, чи правильним шляхом я повертаюся, адже за довгий час мені так і не зустрівся той невеликий ліс, який ми з детективом минули, прямуючи до лігва. Безкрайній луг все не закінчувався, і думки про те, що я просто заблукав, стали все частіше відвідувати мою голову.

Згодом адреналін стих, і моє тіло знову поглинув нестерпний біль. Кожен крок на підвернуту ногу давався мені з муками. Додався до цього й біль у боці від невпинного руху. Проте я продовжував свій шлях, адже врешті-решт я мав кудись прийти.

Орієнтиром мені слугувала смужка з вогників вдалечині, яка в міру мого наближення до неї дедалі виразніше вимальовувалася у вогні вуличних ліхтарів уздовж траси. Це і було моїм порятунком, до якого, однак, залишалося подолати ще не менше чотирьох кілометрів. Кожен автомобіль, що проїжджав трасою, вселяв у мене надію на порятунок. Що тут сказати, думками я вже був в автомобілі, нехай тілом все ще шкандибав нескінченним лугом, раз за разом спотикаючись, падаючи, і ледве підводячись.

Перед моїми очима все ще чітко прокручувалися пережиті нещодавно події: мужній детектив, який без вагань пожертвував своїм життям заради мого порятунку, хоч це й суперечило його принципам полювання на нечисть; злісні вурдалаки, що відкопували ночами могили і спустошували труни; десятки жертв, як уже покійних, так і зовсім недавно живих людей, що тепер являли собою лише гору обгризених останків. Мені згадалися слова детектива, про те, як мені пощастило вже двічі піти живим після зустрічі з вурдалаками. Що ж, завдяки вам, Володимире Кириловичу, я зумів це зробити і втретє.

Нарешті я досяг траси. Але моє щастя було недовгим: пізно вночі не так багато автівок їздить по такій глушині, але навіть якщо й проїжджають, то мало горять бажанням підібрати з траси незнайому людину у виснаженому стані. Мені нічого не залишалося робити, окрім як чекати і сподіватися на порятунок. Якийсь час я йшов уздовж дороги, обертаючись щоразу, коли чув за спиною автомобіль, що наближався, однак незабаром я завалився на землю без сил і знепритомнів.

Мене привели до тями поліцейські, які проїжджали повз. На запитання, що зі мною сталося, я не вигадав нічого іншого, окрім як збрехати, що мене пограбували і вивезли казна-куди. Служителі закону наполягали на тому, щоб відвезти мене в лікарню, а слідом і до поліцейської дільниці для давання свідчень, проте я попросив їх просто відвезти мене додому, обіцяючи з'явитися у відділок негайно, щойно приведу себе до ладу. Адресу мимоволі я назвав свою київську, і поліцейські щиро здивувалися, як же далеко мене вивезли уявні зловмисники. Дорогою додому я ще раз провалився в сон, але цього разу з великим почуттям полегшення.

Я повернувся в Борову за кілька днів, щойно знову став нормально ходити. Мій автомобіль чекав мене у дворі. Юля була шалено рада мене бачити, оскільки не знала, чим обернувся наш похід і з якої причини я не повернувся. Свій телефон я залишив тоді в будинку у сестри, а дзвонити моїй дружині, повідомляти сумні новини вона не наважувалася. За чашкою чаю на кухні я в деталях розповів сестрі про всі кошмари, що сталися тієї ночі, і довгоочікуване успішне завершення розслідування. Не забув згадати і про мужній вчинок детектива, завдяки якому я залишився живий.

Юля мовчки й уважно вислухала мою розповідь і сказала мені те, від чого моє серце від хвилювання забилося з неймовірною швидкістю. Тієї ночі, в годину, коли я безпорадно поневірявся в пошуках порятунку, вона раптово прокинулася від гучного звуку мотора автомобіля, а вранці виявила, що автомобіль детектива більше не стоїть на нашій вулиці. Для мене, приголомшеного почутою новиною, це означало лише одне – Володимир Кирилович дивом залишився живий, і я дуже сподівався ще колись побачитись із ним, тільки вже за інших обставин. Просто щоб подякувати йому.

Кінець