Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

Притиснувши сумку до грудей, намагаючись не видавати зайвих шерехів, я тихо пішов за детективом. Ми підібралися до пагорба, поклавши на землю ще кілька запалених фаєрів поруч із ним. Посеред пагорба зяяла велика чорна діра, що вела вглиб. Підсвітивши її тьмяним світлом ліхтарика, крім того, що тунель йде далеко вглиб, нам нічого цікавого більше виявити не вдалося. Я дуже сподівався, що спускатися туди, назустріч вірній смерті, нікому з нас не доведеться, і просто закидати лігво гранатами буде достатньо.

Немов прочитавши мої думки, Володимир Кирилович вказав пальцем на сумку, і я вже простягнув її до нього, але не встиг детектив узяти її в руки, як позаду нас пролунав глухий, але водночас досить гучний гуркіт.

Ми одночасно різко повернулися на звук, і я заціпенів від страху – перед нами неподалік із грізним виглядом стояв другий, ожирілий вурдалак, якому я раніше на похоронах погрожував пістолетом. Цього разу він був без шкіри, що приховувала його справжню подобу, і мені довелося споглядати його мерзенну сутність до дрібниць – мертвецьки синя шкіра, вкрита численними виразками і розривами, величезний роздутий живіт, що прямо вказує на його невгамовний апетит, довгі товсті пальці з гострими пазурами, а його голова більше походила на голий череп – замість носа на обличчі виднілася носова западина і геть були відсутні губи, повністю оголюючи ікласті зуби. Перед ним на землі лежав труп, який вочевидь він скинув зі своїх плечей, побачивши нас, що й спричинило такий гуркіт.

– Зараза, – промовив Володимир Кирилович і тут же без роздумів направив на нього пістолет. Гучні постріли прокотилися громом по всьому лузі.

Розлючений вурдалак мчав на нас із великою швидкістю, закриваючись руками від пострілів. Незважаючи на біль, з яким срібні кулі встромлялися в його масивні руки і живіт, він продовжував наздоганяти нас, поки детектив безрезультатно не випустив у нього всю обойму. Недовго думаючи, Володимир Кирилович відкинув пістолет убік і вступив у нерівну сутичку з нечестивим створінням, тоді як я відскочив подалі від ями і з дедалі більшою тривогою виявив, що мої руки були порожні – сумки з гранатами ніде поруч не було.

Хоч би як я сподівався знайти сумку, я з кожною секундою дедалі більше розумів, що непомітно для себе впустив її прямо в лігво. Міркувати, що робити далі, необхідно було дуже швидко. Спостерігаючи, як на тілі відважного детектива з'являється дедалі більше порізів від смертельно небезпечних пазурів чудовиська, я підняв із землі палаючий фаєр і з розбігу рішуче стрибнув у яму.

До самого її дна я хаотично котився довгим тунелем, відбиваючи собі руки, плечі, коліна, спину, і дивом не скрутивши шию. Приземлився я на сумку, і, враховуючи її вміст, моє приземлення ніяк не можна було назвати м'яким. Фаєр, що випромінював яскраве червоне світло, який я впустив під час падіння, за секунду приземлився поруч зі мною, повною мірою висвітлюючи страхітливий вміст підземного сховища.

Перед моїми очима метрів за два лежав поранений вурдалак, і я на мить втратив будь-яку надію вибратися з лігва живим. Він злісно дивився на мене своїми налитими кров'ю очима, проте не міг повною мірою поворухнутися – сильні опіки від суміші пороху зі сріблом спричиняли на його обвугленому тілі страшні болі від найменшого руху, тому його загрозливе, як тільки він побачив мене, шипіння змінилося на жалібне завивання від болю. Поруч із ним лежав обезголовлений і вже практично обгризений скелет.

Я різко піднявся і схопив із собою сумку, намагаючись не втрачати поранену істоту з поля зору. Так я навпомацки визначив вихід із лігва, але дуже скоро зрозумів, що разом із сумкою мені не вибратися з цієї ями. Як би я не старався вилізти, сумка своєю вагою тягла мене назад, і навіть якщо вибратися назад із нею все ж таки виявлялося завданням здійсненним, то на це в мене б пішло зараз дуже чимало часу. Знерухомлений вурдалак тим часом продовжував люто шипіти на мене, через біль намагаючись поворухнутися, що, зізнаюся, мене неслабо лякало, і підштовхувало поспіхом ухвалити єдине правильне рішення – залишити сумку в лігві.

Із сумки я вирішив витягти лише дві гранати, які поклав в обидві кишені своєї куртки. Все інше разом із сумкою я кинув у вурдалака. У мене було дві задумки: за першою, вурдалак, якщо заворушиться і почне роздирати сумку, – є ймовірність, що він сам своїми кігтями ненароком висмикне чеку хоча б однієї з гранат, що залишилися. За другою, я виберуся назовні і кину гранати в лігво, вибухом спробувавши змусити здетонувати й інші. Що робити з вурдалаком, який перебував нагорі, я поки не замислювався. Я дуже сподівався, що детектив усе ще живий і в нього є якийсь продуманий план щодо цього.

На щастя, детектив був живий, але його пошматований пазурами костюм уже весь був вкритий кров'ю. Проте, у нього ще зберігалося чимало сил чинити опір монстру. Мені необхідно було діяти і слідувати власним планом, і поки поранений вурдалак сам себе не підірвав, я дістав гранати з кишень і підготувався, висмикнувши обидві чеки. Це помітив Володимир Кирилович і виснаженим голосом крикнув мені:

– Стійте! Не кидайте!

Я завмер, тримаючи в руках гранати, не розуміючи, чому він вирішив мене зупинити, адже чеку я вже назад ніяк не вставлю. У мене в голові в цей час циклічно повторювалися слова – чотири секунди, чотири секунди. Щойно я кину гранати, у мене буде всього чотири секунди, щоб відбігти якомога далі.

Незважаючи на відсутність будь-якої переваги, Володимир Кирилович продовжував мужньо боротися з вурдалаком. Чудовисько впевнено наступало, начебто граючись із детективом, вимотуючи його і насміхаючись над його слабкістю. Обличчя детектива було все вимазане кров'ю, а костюм повністю просякнутий нею, але в його очах не було ані краплини сумніву, і абсолютно відсутній навіть натяк на страх. Він потроху підводив монстра все ближче до ями, а я з жахом спостерігав, як черговий помах пазуристих лап, від якого детектив все менше ухилявся, залишав на його тілі глибокі порізи. Моє серце стукало настільки швидко, що якщо воно зрештою не вистрибне з грудей, то точно розірветься на частини зсередини.