Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

Я перебував у глибокому подиві від почутого, і не знав, що відповісти йому з цього приводу. Але на багато речей, як я вже говорив, тепер я дивився зовсім інакше, і чи не вчинив би я, переслідуючи власні цілі, абсолютно так само, як детектив? Він лише припускав, що я здатен зробити так, як вчинив у підсумку, але ж я міг просто слідувати і зазначеним планом, за яким ми повинні були просто вистежити підозрюваних. Адже я сам зі своєї волі не став дотримуватися плану. Я сам того не розуміючи наражав людей, які оточували мене, на небезпеку, нехай пістолет і не був заряджений.

– Тому і я хочу попросити у вас вибачення, – підсумував Володимир Кирилович, – Ви хороша людина. Я завжди кажу лише правду, але найчастіше я не договорюю до неї, якщо правда може мати негативний ефект.

– Нехай я і дуже вражений почутим, – сказав я, добре все обдумавши, – Але я не тримаю на вас зла. Усе ж, ви врятували мені життя, хоч і взяли на себе сміливість ризикувати ним.

Володимир Кирилович по-дружньому поклав мені руку на плече, і ми рушили далі.

На вулиці тим часом стало помітно прохолодніше. Маленькі рідкі краплі, що світилися на землі, продовжували вказувати нам шлях. Ми йшли так без зупинки вже понад півтори години, абсолютно не розуміючи, де зараз перебуваємо – поле вже давно залишилося позаду, і тепер наш шлях пролягав через невеликий ліс, за яким далі розпростерся великий луг, кінця-краю якому не було видно в темряві, що настала. За цей час Володимир Кирилович кілька разів помітив, що краплі крові ставали куди більш рідкісними.

Ситуацію, що склалася, погіршував і той факт, що я до кінця не знав, як ми будемо добиратися назад – батарейок ультрафіолетового ліхтарика може просто не вистачити на зворотний шлях, особливо якщо незабаром доведеться пожертвувати батарейки зі свого ліхтарика. Так ми залишимося без основного світла, і при цьому всьому було невідомо скільки шляху ще належить нам подолати, перш ніж ми знайдемо те, що шукаємо.

Минуло ще приблизно півгодини, але становище залишалося незмінним. Аж раптом детектив несподівано зупинився, та так, що я врізався йому в спину. Поцікавившись, що ж змусило його зупинитися, я побачив під його ногами велику пляму крові, яка яскраво світилася у світлі ультрафіолету. Практично таку саму, як була на цвинтарі, де було виявлено голову.

– Він упустив сторожа, – тихо сказав детектив, – І поволік його далі по траві. Цілком можливо, ми вже близько. Про всяк випадок проговорю, якщо вам доведеться взяти гранати до рук – висмикнувши чеку, спрацює механізм дальнього зведення, і у вас після кидка буде чотири секунди, щоб відбігти. Усе зрозуміли?

– Так є, – так само тихо відповів я, і повторив – Чотири секунди.

Детектив схвально кивнув, і ми рушили далі. Дорогу подальші метрів двісті нам вказувала тепер широка яскрава смуга крові, яку було добре видно в уже потроху затухаючому світлі ультрафіолету, та зовсім скоро в наші носи різко вдарив просто нестерпний нудотний запах. Я поспішив прикрити ніс старою хусткою, яку я намацав раніше в кишені запозиченої куртки, і її стійкий запах вогкості був зараз куди більш прийнятним. Мені ще ніколи не доводилося знати, який запах має тіло, що розкладається, але зараз я був просто впевнений, що це саме той запах.

Пройшовши так ще кілька метрів, у світло мого ліхтарика мигцем потрапила непримітна злегка похилена самотня дерев'яна будова, що віддалено нагадувала занедбаний сарай. Вона стояла приблизно за двадцять метрів від нас, і потьмяніле світло ліхтарика ледь добивало до неї, що я запросто міг не звернути на неї увагу. Я тут же поплескав по плечу Володимира Кириловича і вказав на свою підозрілу знахідку. Ми одразу ж зійшли зі свого позначеного шляху і з обережністю попрямували в бік сараю. Детектив перемкнув світло свого ліхтарика, після чого дістав пістолет і пересмикнув у ньому затвор. Мерзенний запах, що з кожним вдихом роз'їдав мої нюхові рецептори навіть крізь щільну хустку, лише продовжував посилюватися, і підходячи ближче до цього моторошного сараю, сумнівів не залишалося - цей нестерпний сморід походить саме від нього.

Відчинивши скрипучі двері, я жахнувся – сарай був до межі забитий людськими рештками. Скелети із залишками м'яса на кістках, обгризені окремі кістки з сухожиллями на кінцях, купи гниючих людських нутрощів заповнювали весь осяжний простір. Трупів лежало в цьому зловісному сараї не один десяток!

Мене відразу знудило від побаченого жаху. Це було найжахливішим і найогиднішим видовищем, яке я коли-небудь бачив у своєму житті. І я навряд чи коли-небудь побачу щось куди більш огидне. Це все ще недавно були живі люди, чиїсь діти, чиїсь батьки. Але найбільше мене лякала думка, що серед усієї цієї купи тіл, що розкладаються, могли спочивати останки і мого брата.

Володимир Кирилович зачинив двері і трохи відвів мене вбік. Блювотні позиви активно продовжували стискати моє горло, і кожен вдих цього отруєного чумою повітря лише посилював їх. Детектив провів перед моїм носом рясно змоченою нашатирним спиртом хусткою, і з необережності я все ж таки трохи попалив собі нюхові рецептори, зробивши різкий вдих, а за якийсь час, як мене перестало відчайдушно вивертати навиворіт, дав випити кілька ковтків пекучого женьшеню зі своєї фляжки. Частково, але мені полегшало.

– Тримайтеся, – звернувся він до мене, – Мені необхідно, щоб ви були напоготові. Ми зовсім поруч. Давайте сюди сумку!

Детектив допоміг мені зняти важку сумку, і почав витягувати з неї фальшфейєри. Невелика область навколо нас одразу ж осяялася яскравим червоним полум'ям. Кілька фаєрів Володимир Кирилович кинув на землю поруч із нами, ще кілька кинув у темряву в кількох напрямках. Один із кинутих фаєрів незабаром висвітлив те, заради чого ми стільки часу добиралися сюди – за десять метрів від нас посеред трав'янистого лугу розташувався чималий земляний пагорб. Детектив тут же підніс палець до губ, закликаючи мене зберігати цілковиту тишу. Я схвально кивнув у відповідь.