Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

Я ніколи не помічав, щоб Володимир Кирилович, маючи такий великий словниковий запас і добре поставлену мову, раніше вживав у своєму лексиконі жаргони. А саме за жаргон я прийняв слово "лігво". Я вважав, що цим словом він має на увазі будинок, де збираються злочинці перед вчиненням своїх злодіянь.

Володимир Кирилович потайки вклав мені в руку щось важке, і я не відразу розпізнав, що то був пістолет.

– Сподіваюся, ви вмієте цим користуватися. Знімаєте із запобіжника, наводите на ворога, після чого спускаєте курок. Якщо ситуація вийде з-під контролю – починайте відстрілюватися і спробуйте втекти.

Подальші чверть години ми провели стоячи на тому самому місці. Володимир Кирилович час від часу заводив розмови з людьми, що стояли поруч, і водночас дуже майстерно непомітно поглядав за таємничими гостями. Озирався в їхній бік і я, зображуючи захоплену розмову по телефону. Мене дуже спантеличувала їхня нерухомість, подібна до хижого звіра, що зачаївся у хащах і не відриває свого кровожерливого погляду від жертви, яка нічого не підозрює, от-от готового напасти на неї, лише вичікуючи слушного для цього моменту. Низка крижаних судом прокотилася моєю спиною.

Натовп вмить затихнув, щойно вдалині почав грати похоронний оркестр. Усі погляди спрямувалися до будинку покійного, звідки четверо гробоносців на своїх плечах винесли велику труну. На чолі процесії стали священик, чернець та інші священнослужителі, що чекали на їхній вихід. Слідом за труною йшли вбиті горем родичі, які, не стримуючи сліз, жалісно зверталися до Господа. Мені дуже важко було це чути; я повністю поділяв їхній біль втрати, при цьому навіть зовсім не знаючи покійного. Люди в міру просування гробоносців приєднувалися до ходи, яка неспішно прямувала в бік місцевого кладовища.

Я знову перевів свій погляд на таємничих гостей. Вони так само пильно стежили за пересуванням труни, що я, гадаю, не помилився б, якби сказав, що вони при цьому навіть не кліпали, якби не приховувала зараз чорна вуаль і сонцезахисні окуляри їхні очі.

Якщо Володимир Кирилович має рацію у своїх спостереженнях, то це можуть бути ті самі особи, що промишляють цвинтарними мародерствами в довколишніх селах. Поки що в мене немає підстав у цьому сумніватися – виглядають і поводяться вони і справді дуже підозріло. І, що найстрашніше, вони цілком могли бути на похороні мого брата.

Я став відчувати величезну відразу до цих підозрілих особистостей – якими ж аморальними й мерзенними треба бути виродками, щоб заявитися на похорон людини, яку збираєшся надалі викрасти з могили для якихось одному богу відомих огидних цілей. Це явно психічно нездорові люди, яким не тільки подобається весь той жах, яким вони промишляють, а й отримують задоволення від поглинання в себе всієї цієї гнітючої похоронної атмосфери, просякнутої гіркими сльозами та скорботою.

Труну тим часом неспішно пронесли повз нас із детективом. Володимир Кирилович виглядав дуже стійким, чого зовсім не можна було сказати про мене – мене розривали емоції зсередини, шалено калатало серце, і я ледве стримував себе від різних відчайдушних вчинків. Наприклад, мені дуже хотілося відвести цю парочку подалі від натовпу і поговорити з ними віч-на-віч без зайвих свідків. Необхідно лише не забути зняти запобіжник для більшої переконливості.

Труна все ближче і ближче просувалася в бік негідників, коли я все більше і більше сповнювався гнівом від думок, що відвідували мене. Я не відводив свого пильного погляду з них ні на секунду, і раптово побачив щось незрозуміле, чого зовсім не очікував побачити. Той гладкий покидьок у сонцезахисних окулярах, у якого ще недавно просила милостиню бабуся в темно-синій хустці, дивлячись на труну, що наближалася, з насолодою облизнувся. І ні, це зовсім не було схоже на пересохлі губи. Він це робив із явним апетитом, передчуваючи намічені злодіяння.

У цей час труну вже проносили повз них, і їхні заховані очі невідривно продовжували стежити за своєю здобиччю. Причому, негідник, що облизувався, через своє ожиріння не міг просто повернути шию, а незграбно повертався всім тілом.

У цей час я перестав себе контролювати, і одразу зрозумів, що мені необхідно робити, тому вичекав для цього найкращий час. Поклавши руку в кишеню і намацавши пістолет, я акуратно і непомітно висунувся між людьми, що починали слідувати за процесією. Мені необхідно було зайти йому за спину, встромити в нього дуло пістолета і відвести вбік від людей. Я не думав у той момент, як я вчиню з ними – витягну з них зізнання у скоєнні низки злочинів і передам у руки поліції, або влаштую самосуд за свого брата. Якщо, звичайно, детектив вчасно не схаменеться, і не дасть мені цього зробити. У будь-якому разі ці негідники понесуть заслужене покарання.

Усе складалося ідеально: я непомітно підійшов за спину до виродка, швидко і жорстко обхопив рукою те нагромадження підборіддя, де має бути шия, і встромив у його спину пістолет.

– Слухай мене уважно, – сказав я напівголосно, – Зараз ми акуратно рухатимемося вздовж паркану і повернемо ліворуч. Усе зрозумів?

Ніхто навколо нічого не помітив, усі продовжували неспішну ходу на цвинтар. Так само нічого не помітила і його довготелеса супутниця – вона стояла спиною до нас за крок і не відривала свого зосередженого погляду від труни. Товстун мовчав, і я ще сильніше притиснув пістолет до його спини.

– Усе зрозумів? – перепитав я.

Він видав звук, схожий на протяжне мукання, але на цьому не замовк, а продовжував мукати, щоразу роблячи це все голосніше.