Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

Упевненість повертається до мене, розплющую очі й зустрічаюся поглядом з іскорками, що спливають у темряві. Різко вириваюся і звалююся на підлогу, ноги не тримають, вони немов ватяні. Щоки горять, серце шалено стукає у вухах, і це дивне відчуття внизу живота... Це збудження, я занадто багато подруг одружених мала, щоб не знати, що це. Краще б я не знала і нічого не читала потай від батька, тоді б не було так гидко.

- Не смій! Не смій ніколи торкатися до мене! - кричу в гніві, відповзаю якомога далі від столу.

- Треба ж, якось раніше я такого від тебе не чув, - глузливо вимовляє головнокомандувач, як і раніше залишаючись у своєму кріслі.

- У сенсі? Я ж...

Ковтаю фразу, ледве стримуючи злість, звучить так, ніби це я на нього вішаюся. Та як він сміє?! Чорт! А я ж вішалася, але не з власної волі, а тому, що життя змусило! А поцілунки, його поцілунки - спосіб покарання, ми обидва це знаємо. Що я мала зробити, благати його не цілувати мене? Який у цьому сенс?

Мені здається, чи я себе виправдовую? З боку все виглядає не більше ніж відмазкою, моя гордість вкрай розчавлена. Це все він, мерзенний мон... Дивлюся в це понівечене обличчя, мимоволі рахую шрами, а перед очима виникає відображення змученого хлопчика. Це видіння він наслав на мене, щоб розжалобити? Та як він узагалі на таке пішов? Як він так може? Навіть якщо це й було насправді, чому я маю жаліти його? Він же мон... Чорт! У сказі штовхаю ногою стілець і відводжу погляд від його понівеченого обличчя. Не можу дивитися на нього, бачу того забитого, але впертого хлопчиська.

- Що ти бачила? - крижаним голосом гуркоче головнокомандувач, раптово піднімаючись, від чого його стілець упав на підлогу.

Опускаю погляд, відчуваючи, як від цього його голосу на спині виступив холодний піт. Підтискаю губи та роблю крок назад, якомога далі від небезпеки.

- Я запитав: що ти бачила? - повторює він своє запитання, цього разу не тільки залякуючи, а й хапаючи за руку, щоб не втекла.

- А що бачив ти, - роблю паузу, намагаючись задушити жалість до цієї істоти, - монстр?

У двері стукають, обертаюся на звук, а потім здригаюся, чуючи, як головнокомандувач наказує почекати за дверима їхньою мовою. Я зрозуміла цю фразу, кожен звук, ніби знаю цю мову з дитинства. Цього не було раніше, коли він дозволив увійти Айгуль, але зараз я зрозуміла, що він говорить. Чому? Опускаю погляд на його руку на моєму зап'ясті, прокручую в голові деталі зі сну. Спочатку я розуміла, що вони говорили з Маратиком так, немов завжди знала цю мову, але варто було головнокомандувачу мене відпустити, і мої лінгвістичні здібності зникли. Вся справа в дотику? Завдяки йому я розумію їхню мову, так це працює? До остраху хочу перевірити свою здогадку, але занадто страшно розкритися перед монстром. Можливо, це єдиний мій козир, не можна, щоб він дізнався. Головнокомандувач нібито читає мої думки та прибирає руку з мого зап'ястя, роблячи крок назад і викликаючи моє замішання.

З жахом підіймаю на нього очі та гублюся. Його очі, вони осяялися світлом, на коротку мить я там побачила в них щось таке, від чого боляче стиснулося серце.

- Я бачив, як померла твоя мати, - так само безпристрасно і беземоційно відповів монстр, але я йому не повірила. - Ми обмінялися спогадами про минуле.

Що за маячня, як це можливо? Звідки він знає, що вона померла? Хто йому розповів? Настасія? Це неможливо! Його слова, ні, не так, його брехня занурила у спогади, змусивши згадати те, про що хочеться забути. Біле простирадло, червона кров, тонка, холодна рука мами та плач новонародженої дитини миготять перед очима. Відходжу назад, насилу утримуючи рівновагу, відчуваю, що ось-ось розплачуся. Не можна, мені не можна показувати свою слабкість! Відвертаюся, міцно заплющую очі, але гарячі сльозинки поза волею стікають по щоках.

- А що бачила ти? - повторює він своє запитання все тим же безжальним голосом.

- Я нічого не бачила, - гарчу, бо голос злегка захрипів, - і ти нічого не бачив, мінятися спогадами неможливо!

Його подих обпік моє вухо всього за секунду, до того, як він глузливим голосом вимовив:

- "Тепер вони твої дочки. Що б не трапилося, ти маєш думати насамперед про них, а не про себе".

Спогад затягує в себе, як вир, і в моїй голові ці слова промовляє не самовдоволений монстр, а мама, ослабілим, але твердим голосом. Її виснажене важкою вагітністю та пологами обличчя було білим, як у мерця. Та вона й була майже мертвою, жодна повитуха не могла б її врятувати з такою кровотечею, а лікаря кликати було вже пізно. Життя згасало в ній, і на смертному ложі, під релігійні завивання батька в іншій кімнаті, мама хвилювалася тільки за своїх дочок. У батькові мама не бачила опори, її віра в пута шлюбу похитнулася, коли він нічого не зробив, щоб відвоювати спадщину діда. З кожним роком і дитиною їхні стосунки псувалися, вони не сварилися, не скандалили, а просто жили в різних реальностях. Потім, напиваючись, батько кликав її на ім'я, кликав і плакав, казав, що Софія була їхньою останньою надією. Надією, якій не судилося збутися.

Мама востаннє торкнулася згортка з маленькою Софією й назавжди заплющила очі. Сестричка закричала, а стара повитуха відтягла мене від заляпаного кров'ю ліжка. Вона нахилилася до мене і струснула, так що я перестала плакати та з переляку застигла.

"Ти чула свою матір? Тепер ти в домі головна і повинна дивитися за сестрами так, як би це зробила твоя мати, і навіть краще. Так хотіла твоя мати, а останнє бажання померлого треба виконувати".