Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

- Ще одна кішка?

- Ну, не до такої міри, - посміхнувся він, беручи мене за руку. - Але, можливо, щось в цьому роді. Тому приходь до тями, збирайся, і поїдемо вибирати кільця. А заяву в ЗАГС я вже подав.

- Як це подав? - у мене відвисла щелепа. - Без мене? Коли встиг?

- А навіщо втрачати час, коли треба стільки всього встигнути? - тут же обурився Руслан. - І взагалі!

Після цих слів мене притягли до себе і вп'ялися в губи настільки безкомпромісним поцілунком. Після кількох миттєвостей опору довелося здатися на радість прекрасного переможця.

І так. Здається, ця скрипочка знайшла свій футлярчик.

***

Осінь більше не була золотою. Листопад тільки почався, але вулиці молодого і стародавнього Києва вже запорошило дрібним снігом. Коти та птахи залишали чорні сліди на білому тонкому покривалі, діти намагалися зліпити сніжки, дорослі тихенько лаялися на погоду.

Дітмар дивився у вікно. Долоні обпікала чашка з гарячою кавою. Ще трохи і стане нестерпно; треба буде відставити чашку і почекати, поки напій охолоне, але... він не міг. Бо не бажав дивитися на свої руки, вкриті мертвотно-білими плямами вітіліго, які навіть не блідій шкірі здавалися надто яскравими. Дітмар не пам'ятав вже, коли це все почалося. Але прекрасно пам'ятав, що не переносить одного виду своїх рук. Тому в шафі з'явилися рукавички. Багато рукавичок, самих різних, на будь-яку погоду. Так теж дивилися на руки, але вже по-іншому. Але не хворий, а дивакуватий. Прекрасно запам'ятовується. Це швидше в плюс, ніж в мінус. Нічого незаконного він не робив, тому ховатися нема від кого. А так... нехай запам'ятовують - нічого страшного.

Підійшов великий чорний дог і сів поруч. Подивився у вікно, потім на господаря. У темних, розумних і трохи сумних очах було питання: «Коли підемо гуляти?» І тут же: «Дивись, як круто ж. Не сумуй, все налагодиться».

Дітмар поклав руку на лобату голову.

- Потерпи трохи, Людвигу, - сказав він глухо і трохи відсторонено. - До нас прийде гість. Після цього вийдемо і погуляємо разом. Ти ж любиш цього пройдисвіта.

Людвиг коротко гавкнув, Дітмар хмикнув. Пес до пари господареві. Любить таких же дивних людей. Розуміє, бере на роботу і відчуває себе абсолютно щасливим.

- Так-так, дорогий, обіцяю. Пройдемо по твоєму улюбленому парку. Вимажешь всі лапи, поганяєш птахів, незважаючи на свій вік і стан.

Вік насправді не так вже й великий: всього чотири роки. Але Людвиг вважав, що пташки - це святе. Особливо жирні голуби та нахабні ворони. Останніх Людвиг недолюблював за неналежну статусу важливість.

Пролунав дзвінок.

- Прийшов, - констатував Дітмар, і Людвиг з радісним заливистим гавкотом помчав в коридор.

Через кілька секунд на порозі показався Володимир Велій, чортів Змій всього Києва. Сніг припорошив чорне волосся, недбало розсипане по плечах і спині; завмер на шкіряному плащі з чепурними сріблястими еполетами, обернувся крапельками води в теплі квартири. На блідій шкірі з'явився рум'янець, очі кольору морської хвилі дивилися з легким прищуром - сьогодні він відмовився від своїх жахливих лінз. Зате на руках шкіряні рукавички, зверху - кілька масивних кілець з гострими воронячими дзьобами.

- Тримай. - Змій вручив йому величезний білий пакет. - Даремно я, чи що, до тебе через магазин йшов?

Людвиг спробував втиснутися між чоловіками та облизати обличчя Змія. Той, сміючись, ухилився.

- Людвигуг, перестань! Я кращий поцілуюся з твоїм господарем, ніж з тобою. Без образ, хлопець, але потім доведеться купатися.

- Ти не дочекаєшся, - хмикнув Дітмар, тепер тримає не тільки чашку, а й пакет з гостинцями.

Змій просто... ось в принципі не міг прийти з порожніми руками. При цьому носив зазвичай їжу, вважаючи, що без неї жодна пристойна людина розмовляти з тобою не буде. Людвиг був з ним абсолютно згоден, а Дітмар... Дітмару залишалося тільки змиритися.

А ще пройти на кухню, дістати принесений змієм пиріг з полуницею, лікер і заварити ще кави.

- Розповідай, - коротко звелів він, коли Змій вдосталь награвся з Людвигом.

- Все добре, - відгукнувся Змій, перекинувши на одну сторону своє розкішне волосся. - Поїздка в Херсон пройшла вдало. Ну, якщо не брати до уваги, що на мене все підозріло поглядали.

- Сам вбрався як папуга, - знизав плечима Дітмар, сідаючи навпроти.

Погляд Змія ковзнув по його рукам. Але бажання сховати їх якомога швидше не виникло. Напевно, тому що Змій - це Змій. Він давно знає про недугу, тому не сприймає його як щось незвичайне або виходить за рамки нормальності.

Зі Змієм не потрібно бути нормальним. Він сам поняття не має, що таке норма.

- Так ось, - продовжив він як ні в чому не бувало, - все йде як треба. Футлярчик та Скрипочка знайшли один одного. Мадам Біла може бути задоволена. Вони створені одне для одного. Дівчина зрозуміла це відразу, Руслан деякий час гальмував, але потім зрозумів, що від щастя не втекти. До того ж я йому дав потрібну інформацію.

- Ти дав, - хмикнув Дітмар, роблячи ковток кави. - Тобі до жаху пощастило, що поруч опинився Грабар зі своїм медовим місяцем. Адже він же розповідав про мене Скрипці, так?