Андраш Беркеші - Агент №13

— Такий світ настав, пане інженер. Анархія. Грабують у повітрі літаки, викрадають президентів… Це неприємна для мене тема.

— Як знаєте, пане. Мамо, мною ніхто не цікавився з міністерства іноземних справ?

— Ні.

— Коли ви їдете, пане інженер? — поцікавився Губер.

— Не пізніше, як через два тижні. А ви вже бували в Москві?

— Ні ще, — відповів Губер. — Бачив тільки здалека, взимку тисяча дев'ятсот сорок другого року.

— Приємне було видовище, — зіронізував Казимир.

— Що ж… А ви в Сполучених Штатах бували?

— Ще ні. Але з задоволенням поїхав би туди на місяць-два.

— Цікава країна, — замислено сказав Губер. — Вибачте, я, з вашого дозволу, піду. Мені треба підготуватися до від'їзду. За обідом зустрінемось. — Він вклонився і розміреними кроками вийшов з кімнати.

Шалго сидів на передньому сидіти і, трохи обернувшись, дивився на похмурого Сюча. Ліва рука Тібора була з'єднана наручником із правою рукою дівчини. Фелмері сидів поруч з Беатою.

— Зупиніться, будь ласка, у Фюреді перед міськрадою, — попросив Шалго водія. Молодий старшина кивнув головою.

— Беато, ви не знаєте випадково, хто така Сільвія? — запитав Шалго.

— Не знаю ніякої Сільвії.

— А ви, Тіборе?

Сюч із ненавистю зиркнув на старого.

— Давайте домовимось, — процідив він тихо, — Я не маю ніякого бажання розмовляти з вами. Досить з мене того, що нудить од вас. Нехай лише звільнюсь, тоді розрахуюся з вами. А тепер облиште мене. Я шпигун, зрадник батьківщини і таке інше.

— Це зрозуміло, — спокійно промовив старий, — але досить нерозумно з вашого боку.

— Чому не дасте в пику цьому негідникові, дядьку Шалго?! — сердито спитав старшина. — Чорти б забрали таку наволоч! Останній покидьок, а ще й хизується!

— Не нервуйте, товаришу старшина, — заспокоїв його Фелмері. — Незабаром пан Сюч поводитиметься скромніше.

— Погано мене знаєте, лейтенанте, — промовив крізь зуби Сюч. — Залякати не вдасться. Я не чіпляюся за оце; мізерне життя.

— Припиніть балачки! — наказав Фелмері.

Шалго спробував розговорити дівчину, але вона вперто мовчала. Впавши у відчай, безцільно дивилась перед собою, відчувала тільки одне: всьому край — молодості, коханню, бо ж чекає її щонайменше десять років тюрми з суворим режимом. Єдине, що може її врятувати — це, як вона гадала, мовчання. Адже той, хто міг би свідчити про неї, мертвий. Гейза може. сказати небагато, хіба що те, як вона два роки тому завербувала його і давала завдання. Та в нього немає жодного доказу, що саме вона робила з даними, які одержувала від нього. Навряд чи розповість він і про свою домовленість із Меннелом торік у Ліворно. Отже, спасибі тому, хто вбив Віктора. Але цікаво, хто ж убивця?.. Якщо поводитись розумно, може, не засудять на десять років.

Згадалася літня ніч, яку вона провела з Меннелом.

— Тобі нема чого боятися, — сказав тоді Віктор. — Я навіть на відстані охоронятиму тебе. Ніхто не знає, що я тобі доручив, навіть твій наречений. А тобі теж не потрібно знати, що доручаю йому я. Завтра підемо разом до філіалу Цюріхського банку в Ліворно, відкриємо на тебе секретний рахунок і покладемо на річний гонорар. Рахунок буде під паролем. Обери якесь слово, назвеш його, і тобі видадуть чекову книжку. Не потрібно навіть книжку носити з собою: покладеш її у свій сейфик і носитимеш ключ від нього. Якщо тобі будуть потрібні гроші, досить написати на чекові суму, вказати пароль — і гроші в тебе в кишені. Віднині щомісяця на твій рахунок перераховуватимуть по тисячі марок…

Еге, тепер це вже загуло. Хоч на рахунку в неї (пароль «Вікторія») вже понад тридцять тисяч марок, та як їх одержати? Хіба колись, після звільнення. Святий боже, де ж вони схибили?! Все йшло так гладко! Навіть уві сні не гадали, що Губер може їх виказати.

«Мерседес» безшумно мчав по бетонному шосе. Беата ніяк не могла второпати, звідки в тутешньої міліції машина в західнонімецькими номерами. Хіба вона знала, що це машина Віктора Меннела?

А Шалго й не сердився, що ці голубчики. мовчать, бо нічого дивного в цьому не знаходив. Знав — доведеться з ними довгенько повозитися. А впертість їхня свідчить про те, що це неабиякі пташки, не рядові агенти. Старий палив сигару, вдивлявся у сірий сувій шосе і думав, що, власне, їм удалося домогтися чималих результатів. Агентуру Меннела розкрито, затримано і знешкоджено двох найманих убивць — Сюча і Беату; правда, з допомогою Губера; і, якщо все йтиме гаразд, то незабаром буде розкрито і вбивцю. Навіть Фелмері ще не знає про несподівані результати дактилоскопічного аналізу. На кресленні вілли виявлено відбитки пальців Віктора Меннела та Бланки. Отже, креслення привіз тільки Меннел. Тепер усе залежить від того, що їм удасться знайти у відділі архітектури та будівництва. Безперечно і те, що доктор Губер дещо приховав від них, до того ж щось дуже важливе. Машина зупинилася перед будинком міської Ради.

— Пришліть сюди двох за цими впертими закоханими, — попросив Шалго лейтенанта. — А ми ще з ними через кілька днів побалакаємо.

Не минуло й чверть години, як Шалго та Фелмері ходили серед стелажів та шаф архіву, де вже з десятої ранку група працівників міліції під керівництвом старшого лейтенанта Фекете перевіряла креслення та документи на дозвіл будівництва. Старший лейтенант уміло організував пошуки. Він повісив на стіні збільшену в кілька разів копію схеми, ще й навів чорним фламастером стіни, щоб усім добре було видно.

То була копітка і нудна робота: доводилось ретельно переглядати всі', знайдені в папках, креслення. Крім трьох працівників міліції, в пошуках брали участь іще завідуючий архівом та двоє його співробітників.

— Поки нічого не знайшли, — доповів старому Фекете. Його худорляве, всіяне ластовинням обличчя і засмаглі руки були сіруваті від пилюки.

— Гаразд, продовжуйте, — сказав Шалго. — Це для нас дуже важливо.

Раптом до товстуна підійшов літній вусатий чоловік, один із працівників архіву. Він глянув короткозорими