Андраш Беркеші - Агент №13

однаково. Іронія долі. Ти поїдеш, через кілька днів зустрінешся зі своїм сином, розпочнеш нове життя… Я теж спробую неможливе!

— Тобі це вдасться, Бланко, — гаряче запевнив її чоловік. — А мені — хто його знає… Попереду в мене довгий шлях. Ще треба влаштувати деякі справи і… з'ясувати оте божевілля.

— Не треба про це! — тихо скрикнула жінка, і її вродливе обличчя скам'яніло.

— Я повинен це зробити.

— Хочеш мене примусити?

— Мене теж примусили, Бланко. Всі ми були в такому становищі…

— Ти не можеш мене примусити. І ніхто не може. Я дійшла до краю, далі не можу. Я маю право на самогубство, але згубити іншого… На це і ти не маєш права. А коли все-таки наважишся вчинити оте божевілля, нам усім загибель. І ти ніколи більше не побачишся зі своїм сином.

Губер відчував, що жінка не жартує. Її слова непусті балачки. Та йому вже нікуди було відступати.

— Ми не загинемо, Бланко, — відрізав він. — Тепер уже це й справді неможливо. Подумай спокійно і переконаєшся, що це і в твоїх інтересах.

Жінка підняла руку, ніби захищаючись.

— Я давно все обміркувала. Коли Віктор Меннел розповів мені про твій задум…

— Це не просто задум, Бланко. Усе вже вирішено…

— Задум чи рішення, — перервала його жінка, — мене це не цікавить.

— Бланко, не змушуй мене…

— Погрожуєш? Мені вже не страшні твої погрози!

— Йдеться не лише про нас двох! Доля всіх нас у твоїх руках. Доля Мате, Казимира…

— Що ти маєш на увазі? — з підозрою спитала Бланка.

— Вранці дев'ятнадцятого я мав розмову з Віктором, — сказав, карбуючи слова, Губер. — Так, уранці дев'ятнадцятого. А через годину Віктор загинув. Цю розмову я записав на плівку.

— Брешеш! — скрикнула Бланка.

— Ви снідали вдвох, — продовжував Губер, ніби й не чув заперечення жінки. — Він знову повів про оте «божевілля», і ви посварилися. Ти сказала, що хтось хоче з ним зустрітися о восьмій тридцять. Ви вийшли на терасу, і ти показала, де саме його чекатимуть. Сказала і про те, що за тією особою стежать і тому краще взяти човен.

Бланка пополотніла.

— Меннел назвав ту особу?

— Так..

— Отже, ти знаєш, хто вбив Меннела?

— Це я ще в Гамбурзі знав, — ствердив Губер. — Але тільки я один, Браун не знає нічого. Шалго теж тільки припускає, хто вбивця. Його я боюся. Тепер ти розумієш, що ми мусимо говорити про те божевілля?

Бланка важко зітхнула, потім нервово засміялася:

— Так, але зараз не треба про те. Жодного слова!

За вікном раптом почувся скрегіт гальм і тертя коліс, об асфальт, які на мить заглушили сміх жінки. Бланка спритно зіскочила з дивана, куди й дівалася її втома. Не звертаючи уваги на здивування Губера, вона швидко вийшла на терасу. Казимир саме входив у двір. Жінка з усміхом помахала йому рукою.

— Це ти, синку? — Потім обернулась до Губера: — Не лякайся, я ще не збожеволіла. Просто мені часом стає весело. Навіть не пам'ятаю, коли я востаннє сміялася так щиро. Знаєш, що я тобі скажу? Я теж хочу боротися. Але на цей раз давай боротися кожен окремо.

Губер не встиг відповісти, бо увійшов Казимир. Він поцілував матір, потім привітався з німцем.

— Добрий день, пане Губер. Я чув, що на вас знову вчинено замах?

Молодий чоловік вийняв з буфета пляшку коньяку і дві чарки, налив одну і подав Губерові.

— Чому знову? — здивувалася Бланка. — Будь ласка, налий і мені.

Поки Казимир наливав третю чарку, жінка продовжувала:

— Адже замах на нашого гостя був учора.

— Я кажу не про вчора, — відказав Казимир і вихилив чарку. — Про сьогодні!

— Не розумію, пане інженер, що ви маєте на увазі, — промовив Губер, ставлячи порожню чарку на стіл. — Ми ось мирно розмовляємо з вашою матір'ю.

— Як же так? — здивовано сказав Казимир і сів на бильце крісла. — Я зустрівся у Фюреді з Шалго, він відвозив у Веспрем машину Меннела. В машині у товаристві слідчого сиділа гарна рудоволоса дівчина і якийсь, старший за мене, чоловік. Вони обоє були в наручниках. Я запитав у Шалго, за що їх арештували, і він сказав: за замах на пана Губера. Ще й додав: ви, пане Губер, геніально викрутились. Згадав і про якийсь телефон.

— Ні, то був не замах, — тихо відповів Губер. — Пан Шалго пожартував. Оті двоє — звичайні провокатори. До речі, вони прийшли до мене за дорученням самого Шалго, в ролі агентів Меннела.

— А тим часом виявились агентами Шалго? Зрозуміло. Тобто… нічого не зрозуміло! Навіщо ж тоді Шалго надів на них наручники?

— Бо вони справді виявились агентами Меннела, — пояснив Губер і розповів, як спритно Сюч і Беата ввели в оману старого.

Казимир замислено мовчав.

— Тепер зрозуміло. Отже, Шалго має бути вам вдячний?

— Всі ми комусь маємо бути вдячні, — весело промовила Бланка. — Пан Губер — Лізі та Шалго…

— А Шалго — Ілонці… — додав Казимир.

Бланка скривилась і зневажливо махнула рукою. Губера дуже кортіло запитати, чому Шалго має бути вдячний Ілоні, але не хотілося випереджати події.

— Ти все ще не терпиш Ілонку? — всміхнувся Казимир і глянув на Губера: — Ви знаєте її, чи не так? Моя мати її ненавидить.

— Чому ж, вона гарна дівчина, — підтримав його Губер.

— Я до її вроди не маю претензій, — пояснила Бланка. — Але не люблю її. Зрештою, не зобов'язана всіх любити.

— Колись ти ставилась до неї, як до рідної доньки, — нагадав Казимир.

— Облишмо про те. Не люблю її — і край! — розсердилася Бланка.

— Скажіть, будь ласка, пане Губер! За