Андраш Беркеші - Агент №13

Андраш Беркеші — один із популярних сучасних угорських письменників. Його перу належать такі відомі українському читачеві твори, як «Осіння негода», «Після негоди», «Списники». В останньому романі «Агент №13» розповідається про боротьбу угорського народу проти проникнення в країну ворожої ідеології. Події відбуваються в районі озера Балатон у кінці 60-х років.
Угорські офіцери внутрішньої служби Шалго, Кара та інші з допомогою і при підтримці місцевого населення розкривають злочинні наміри західної агентури, запобігають ідеологічним диверсіям, спрямованим проти соціалістичного ладу Угорської Народної Республіки.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад з угорської Георгія Андора

Перекладено за виданням: Berkesi Andras. А 13. ugynok. Magveto konyvkiado. Budapest, 1972.

25 липня тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року Оскар Шалго подзвонив по телефону своєму приятелеві полковнику Ерне Карі, одному з керівників служби контррозвідки.

— Що сталося, старий бродяго? — запитав Кара, впізнавши голос Шалго. — Звідки дзвониш?

— З Балатонемеда, — відповів Шалго. — Хіба ти не знаєш, що я ще з квітня тут, в Емеді?

— Як же мені знати? Пан Шалго не звик обтяжувати себе прощанням з друзями перед своїм від'їздом.

— Що ти кажеш! — здивувався Шалго. — А я був цілком упевнений, що попрощався. Видно, пам'ять починав зраджувати. Вибачай, шеф.

— Склероз, старино, — засміявся Кара. — Як там твоя Ліза?

— Спасибі, добре. Скучила за тобою. Турбується, чи по сталося чогось, бо вже й у неділю не заглядаєш до нас. Можна подумати — розсердився.

— Що ти мелеш, телепню! — закричав Кара і заходився лаяти свого приятеля. Шалго на другому кінці проводу тільки посміхався. Він добре знав: Кара не сердиться, а лише, як завжди, жартує з ним. Почекавши, коли полковник виговориться, він запитав:

— Ти чув щось про смерть Меннела?

— Якого Меннела?

— Віктора Меннела, — уточнив Шалго. — Комерсанта а Гамбурга.

— А, це той німець, що кілька днів тому втопився в Балатоні? — перепитав Кара.

— Еге ж, — промимрив Шалго.

— Щось чув про цей випадок. Наскільки мені відомо, справою займається обласна міліція. Ти що, через це мені й подзвонив?

— Так, а ще я хотів почути твій голос, — сказав Шалго. — Здається, ти охрип. Що, болить горло?

— Так.

— Випий відвару з ромашки і поменше сердься.

— Я не серджусь. Але мені здається, що ти хотів щось іще сказати про того німця.

Деякий час у трубці було чути лише тихе гудіння. Полковнику Карі здавалося, що він чує важке, переривчасте дихання Шалго. Він уявив собі цього старого огрядного малорухливого чоловіка, що стоїть оце, як завжди, вп'явшись поглядом в одну точку.

— Так, — сказав Шалго після невеликої паузи. — Я дійсно хотів іще сказати, що… Його вбили…

— Вбили? — В голосі Кари пролунали нотки сумніву. Адже в офіціальних донесеннях повідомлялося, що німецький комерсант утопився.

— Перед тим, як кинути його в воду, хтось скрутив йому в'язи. Було б добре, якби ти приїхав сюди.

— Думаєш, це політичний злочин? — запитав полковник. А про себе відзначив: «Дурниці питаю, коли вже Шалго подзвонив мені, то вбивство, безумовно, має політичний відтінок».

— А я нічого не думаю. Просто хотів би, щоб ти приїхав, — відповів Шалго. — Чекаю. Якщо не зможеш сам, то відряди сюди Шані Домбаї.

— Коли сталося вбивство? — спитав Кара, присуваючи до себе календар.

— Двадцятого. Між чверть на дев'яту і три чверті на десяту.

Кара глянув на календар. «Отже, це було вранці у неділю, — подумав про себе. — Але чому старий дзвонить так пізно?» Чекав, сподіваючись, що Шалго ще додасть щось, проте на другому кінці проводу було тихо. Чулося тільки дихання в трубці. Полковник погортав календар. У суботу після обіду він мав намір поїхати в Ташш на цілу добу порибалити. Отже, цю поїздку доведеться відкласти. І хто знає на скільки. Власне, це його й не дуже бентежило. Зрештою, однаково, де він проведе вихідний у кінці тижня… Порибалити можна і в Балатонемеді, у Шалго там чудесно прикормлені місця в затоці серед густого комишу. Про всяк випадок треба прихопити з собою свої снасті.

— Коли виїжджати? — спитав.

— Якомога скоріше. Ліза теж чекає.

— Вирушаю завтра на світанку, — сказав Кара.

Перед тим, як розпрощатися, вони ще перекинулися кількома незначними слівцями. Потім полковник викликав до себе свого заступника підполковника Шандора Домбаї.

— Завтра ранком виїжджаю в Балатонемед.

— Ти ж казав, що поїдемо в Ташш.

— В Емеді теж можна спіймати немалу рибу. — І він розповів про свою розмову з Шалго.

Домбаї закурив.

— Отой старий бродяга не вміє сидіти спокійно, — кивнув головою. — Ловив би собі рибку, насолоджувався б літом, так ні… Скажи, Ерне, невже й ми будемо такими непосидючими?

— Думаю, що так, — відповів полковник. — А ти б що робив на місці Шалго?

Домбаї затягнувся димом і замислився.

— Звичайно, я теж подзвонив би тобі, якби дізнався, що вбито німецького громадянина. — Та в даному разі, мені здається, справа не тільки в цьому. З матеріалів, рапортів мені відомо, що вже кілька днів цю справу веде майор Балінт, керівник відділу карного розшуку. Отже, якщо Шалго подзвонив саме тобі і просить приїхати її Емед, то це свідчить про те, що він знає більше за Балінта. Але, за старим звичаєм, про це йому не розповів. Отже, старий веде слідство без відома Балінта, як кажуть, на свій страх і риск. А це мені не подобається. На його місці я б не був таким недовірливим до Балінта. Розповів би йому все, що знаю, та й вийшов би з гри.

Полковник стояв біля вікна і дивився на освітлену сонячним промінням Замкову гору.

— Шалго ніколи не вийде з гри, — сказав він. — Крім нас, він нікому не довіряє. Знаю, що це дурниця, але факт. Якщо досі нам не вдалося його перевиховати, то зараз це були б уже марні намагання. Він довіряє тільки нам. — І