Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

тої самої спеціяльности, що подякували йому за безкорисливість, з якою він розповсюдив цю знахідку серед своїх колег. До нього надходили листи з усіх цивілізованих країн світу.

Тепер, коли минуло досить часу, щоб його раптова слава остудилася, Боббі боязко вийшов у світ, щоб відновити свій звичайний розклад праці та відпочинку. Він ще не звик до задивлянь, перешіптувань і поштовхів ліктем, які виокремлювали його в людних місцях; але, побачивши, що не може переховуватися вічно, як мисливська здобич, він замаскував свою поставу якомога краще і прийняв кару з удаваною байдужістю. А сьогодні навіть наважився піти до церкви.

* * *

Доктор Макларен виголосив ерудовану проповідь до великої авдиторії чудових людей – на цілу половину молодших від сорока – на тему, яка, як сподівався він, буде особливо цікава його поважному гостеві.

І справді, думка доктора Роберта Мерріка з приводу цієї проповіді, настільки заполонила розум популярного молодого проповідника, поки він готував свою промову, що він з великими труднощами утримався від використання наукової фразеології, недосяжної для прихожан – хоча, якщо йдеться про церковну авдиторію, то її інтелектуальний рівень був високим і цілком допускав це. Церква Благодати добре усвідомлювала свою модерність.

– Справді, найбільш поступова – і, по суті, єдина поступова церква у місті! – промовила місіс Сілбек свої знамениті слова, висловивши думку, що кандидатура доктора Макларена якнайкраще годиться на те, щоб поблагословити засідання Соціяльного конгресу, який запланував дискусію щодо запобігання вагітності.

– У чому? – Президент Соціяльного конгресу місіс Корделія Кунц з Ґранд-Репідс спитала сухо, постукавши по записнику невеличким вишуканим лорнетом. – Поступова в економічних, соціяльних питаннях, політичних проблемах – чи просто видає себе за останню твердиню ортодоксії?

Місіс Сілбек, трішки вражена, але анітрохи не розсерджена, відповіла, що вона не знає напевне, як далеко чи в якому напрямку Церква Благодати веде до свободи – і клацнула своїм гаманцем кілька разів – так голосно, щоб підкреслити свою відмову далі обговорювати це питання – не усвідомлюючи того, що безцеремонна позаштатна кореспондентка з півночі дійсно торкнулася вкрай болючої струни.

* * *

Однак, виявивши належну обережність, доктор Макларен в останню хвилину вирішив замінити кілька ерудованих термінів, які, остерігався він, могли виявитися неосяжними для його пастви; але, навіть з огляду на ці неохочі зміни в ім’я ясности, його промова виглядала як звернення одного вченого до другого, і люди, що вислухали її, були втішені і спантеличені цією чарівною загадковістю. Вони також запитували себе, якої думки про неї доктор Меррік, і палко гордилися своїм мудрим юним священиком.

І вони мали повне право гордитися. Прев. Брюс Макларен, доктор філософії, аж ніяк не був інтелектуальним жевжиком чи поважним балакуном з любов’ю до великих слів і жадобою здобути репутацію наукового мужа. Його освіта була бездоганна, і проповідь того дня тільки підтверджувала це.

Диякон Честер тепло потиснув руку священикові і, перекрикуючи голосисте фінальне соло органних труб, ствердив, що, на його думку, це найглибша проповідь, яку будь-коли виголошували в Церкві Благодати! Це твердження було цілковито правильне; і не був вислів "на його думку", використаний в цьому контексті, звичайним колоквіялізмом. Якби містер Честер був досконалим стилістом – а він був заможним пекарем, який випікав торти поблизу вантажної залізничної станції, не соромлячись визнавати, що кинув школу в тринадцять літ – то міг би вибрати вислів набагато витонченіший і доречніший, ніж "на його думку", щоб висловити похвалу високій освіченості, відображеній в цій гомілії. Якби на фотографічній пластині спробували зафіксувати знання містера Честера з теми, що її розглядав доктор Макларен, то її можна було б використовувати, цілком не пошкоджену, для зовсім иншої мети.

* * *

Тепла дружба між доктором Маклареном і доктором Мерріком почалася сирого березневого вечора, коли рудоволосого мандрівного проповідника привезли у Брайтвуд, непритомного й охриплого, зі страшним і небезпечним забоєм на скроневій кістці. Він був брудний, закривавлений і кволий. Тієї ночі його стан видавався важким; і єдиним спочинком, який доктор Меррік дозволяв собі, з того часу, відколи закінчив необхідне оперативне втручання о дев’ятій аж до наступного ранку о сьомій, були короткі прогулянки вгору і вниз коридором перед дверима свого важливого пацієнта, під час яких він нервово затягувався цигарками і байдуже прийняв канапки й молоко, які принесла нагору сестра о третій.

Боббі Мерріку Макларен сподобався з першої ж миті; йому припали до душі його зріст і сила, коли він лежав на операційному столі, несвідомо борючись за життя; форма його широкого чола, розріз очей, ямка на підборідді, твердість натренованого правого передпліччя, текстура шкіри, еліптичний вигин великого пальця. Усі ці речі мали неабияке значення. Якби знадобилося, то доктор Меррік написав би статтю на дві тисячі слів про характер доктора Макларена, перш ніж змусив його заговорити.

Наступного дня пацієнт сподобався йому природженим спокоєм, який виявив, коли вперше прокинулася його ще потьмарена свідомість, і він з першого погляду розібравшись у своєму становищі і, очевидно вважаючи, що воно тривало не більше дня, моментально заснув на прохання сестри, навіть не подумавши розпитувати про щось. За кілька днів він сподобався Боббі ще більше вмінням приймати кару – а її не бракувало – без здригань і невдоволення. І зрештою йому сподобався стан душі доктора Макларена, коли через тиждень після прикрої пригоди, він розповідав спокійно і без злоби про п’яного боржника, що переїхав його на хіднику.

– Мабуть, він зараз шкодує про це, – зауважив Макларен своїм глибоким басом, зм’якшеного спадковим шотландським акцентом. – У будь-якому разі, я не буду подавати до суду чи мучити себе роздумами про це.

– Який навдивовижу здоровий глузд! – зауважив доктор Меррік, у душі вирішивши більше поспілкуватися з цим чоловіком, коли той одужає і стане на ноги. Йому ніколи не випадало знайомитися з проповідником. Його досить туманне уявлення про духовенство постало з карикатур, репортерських кепкувань і сатиричних шпильок, коли цей