Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

Хлопчик в блакитному повільно розплющив очі і похитнув головою, ніби згадуючи де він та що робив. Побачив наставника, небо, повернув обличчя до Вайо та миттю відвернувся, стиснувшись у радісну грудку. Ракор із полегшенням посміхнувся, наслідуючи усмішку підопічного, яку він сором’язливо ховав.

Декілька хвилин педагоги підіймали своїх учнів на ноги. А коли ті нарешті встали і зустрілися поглядами один з одним, то ледь не синхронно відвернулися, ховаючи обличчя. Вайо наосліп потягнувся до руки Хаола. Намацав його лікоть, спустився до наручів. Той перехопив пальці долонею. Ще сильніше відвернулися один від одного, соромлячись рум’янця і серцебиття, яке відчувалося в усьому тілі. Стиснули пальці.

Вчителі обмінялися схвальними поглядами.

Весь залишок зустрічі хлопці провели спокійніше за її початок. Вони разом ходили, нерішуче перемовлялися, хихотіли і переглядалися, не відпускаючи долоні один одного.

Надвечір, коли вже пора було прощатися, Вайо пошепки і дуже сором’язливо, ховаючи ніяковий погляд від друга, запитав чи можна його поцілувати. Хаол стиснув руку сильніше і майже непомітно кивнув. Хлопчик нерішуче наблизився до нього. Став ще трошки ближче. Стрімко поцілував у щоку та миттю відскочив, заховавшись за власним волоссям. Хаол покосився на нього. Зробив один крок на зустріч, другий, став так близько, що сам Вайо тепер затамував подих. Потягнувся і торкнувся губами щоки. Друг в червоному миттю засоромився, почавши крутитися на місці.

- Зустрінемося ще? – потай запитав Хаол.

Той швидко кивнув.

Дорогою до академії, вчитель Ракор вже не кепкував над своїм учнем, однак тепер вони обидва розуміли, що друг виявився не «просто» другом, а зустріч – не «просто» зустріччю.

- Наступного разу, - радісно шепотів наставник Хаолу, - подаруй йому паперових квітів. Йому має сподобатися.

- Угу… - щасливо кивав хлопчик, обіймаючи коліна.