Тесс Геррітсен - Асистент

Помахала рукою. Так вони попрощалися. Вона увійшла у вестибюль, озирнувшись лише на мить. Його машина проїхала під навісом і зникла за пеленою дощу.

У ліфті вона зіперлася на стінку, заплющивши очі й картаючи себе за кожну емоцію, яку могла виставити на огляд. За всі дурниці, які могла бовкнути в машині. Дійшовши до кімнати, Ріццолі відчувала непереборне бажання виселитися з готелю і повернутися в Бостон. Вона не сумнівалася, що цього вечора ще встигне сісти на якийсь літак. Або на поїзд — їй завжди подобалися поїзди.

Вона поспішала втекти, залишити позаду Вашинґтон і пережитий тут сором.

Відкривши валізу, Ріццолі почала пакувати речі. З собою вона взяла дуже мало, тому зараз швидко витягнула запасну сорочку і штани з ванної, де лишила була їх, кинула одяг на кобуру з пістолетом, а зубну щітку і гребінець — до косметички. Застебнула валізу і вже котила її до дверей, аж тут хтось постукав.

У коридорі стояв Дін. Його костюм вкривали сліди від крапель дощу. Мокре волосся блищало.

— Гадаю, ми ще не закінчили нашу розмову, — сказав він.

— Ви хочете сказати мені щось іще?

— Так.

Він увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. Спохмурнів, побачивши вже спаковану валізу.

«Господи, — подумала вона, — хтось має повестися сміливо. Взяти цього бика за роги».

І, перш ніж вони встигли обмінятися словами, вона потягнула його до себе, водночас відчуваючи, як його рука обхоплює її талію. Коли їхні губи зустрілися, ні в кого з них не залишилося сумнівів, що інший хоче того самого. І навіть якщо це помилка, то помиляються вони обоє. Ріццолі майже нічого не знала про нього. Лише знала, що хоче його — а з наслідками розбереться потім.

У нього було мокре волосся. Від його одягу на шкірі залишився запах вологої шерсті, який вона жадібно впивала губами, досліджуючи його тіло, а він так само досліджував її. Вона була надто збуджена для ніжності й хотіла, щоб усе було безрозсудно і несамовито. Помітивши, що він намагається уповільнитися і зберегти контроль, Джейн почала боротися з ним, дразнячи його своїм тілом. І тоді, під час їхнього першого фізичного контакту, саме вона перемогла, а він підкорився.

Вони дрімали. За вікном повільно згасав день. Коли Ріццолі прокинулася, лише м’яке сутінкове світло падало на чоловіка, який лежав поруч. Який навіть тепер залишався для неї таємницею за сімома печатями. Вона скористалася його тілом, а він — її. І хоча вона знала, що має почуватися трохи винною через їхні любощі, але насправді відчувала лише втомлене задоволення.

І ще було відчуття дива.

— У тебе спакована валіза, — сказав він.

— Я хотіла сьогодні виселитися й летіти додому.

— Чому?

— Не бачила сенсу тут залишатися. — Вона простягнула руку, пестячи його тверде підборіддя. — Поки ти не з’явився.

— Я ледь наважився. Їздив навколо готелю, набираючись сміливості.

— Ти так говориш, наче боявся мене, — розсміялася вона.

— Хочеш правду? Ти неймовірна жінка.

— Невже я таке враження справляю?

— Ти енергійна. Пристрасна. Просто дивовижно, який вогонь іде від тебе. — Він погладив її стегно, і від дотику його пальців у ній знову все забриніло. — У машині ти сказала, що хотіла б бути такою, як я. А насправді, Джейн, це я хотів би бути більше схожим на тебе. Якби я мав твій запал!

— Ти говориш так, наче тут, — вона поклала руку йому на груди, — нічого не б’ється.

— Спочатку ти саме так і подумала.

Джейн замовкла. «Чоловік у сірому костюмі…»

— У тебе ж саме таке враження склалося? — наполягав він.

— Спочатку я не знала, що про тебе думати, — визнала вона. — Ти завжди здавався таким відстороненим. Мені в цьому спокої вбачалося щось нелюдське.

— Заціпеніння.

Він так тихо це промовив, що вона не знала, чи до неї він звертався. Може, сам до себе.

— Ми по-різному реагуємо на речі, з якими маємо працювати, — сказав він. — У тебе вони викликають гнів.

— Дуже часто.

— І ти кидаєшся в бійку. Стрімголов, на повній швидкості. І в житті у тебе так само, — розсміявся він. — «Важкий характер» і таке інше.

— Як ти можеш не лютитися?

— Я собі не дозволяю. Відступаю на крок, вдихаю і видихаю. Отак я з цим працюю. Складаю кожну справу, як велику мозаїку. — Він поглянув на неї. — Ось чому ти загадка для мене. Весь цей вир емоцій, який ти вкладаєш у все, що робиш… У цьому відчувається щось… Небезпечне.

— Чому?

— Бо це суперечить моїй суті. Тому, чим я намагаюся бути.

— Боїшся мого впливу?

— Це наче вогонь. Нас тягне до нього, навіть якщо ми чудово знаємо, що він спалить нас.

Вона наблизила свої губи до його.

— Трохи небезпеки — це інколи дуже збудливо, — прошепотіла вона.

Вечір перетворився на ніч. Вони разом пішли в душ, змиваючи піт одне з одного, а потім усміхалися своєму відображенню в дзеркалі, стоячи в однакових готельних халатах. Замовивши обід у номер, вони лежали в ліжку, пили вино і дивилися телевізор. Ніяких поганих новин, ніякого CNN — лише Comedy Channel. Того вечора вона хотіла опинитися за сотні тисяч миль від Воррена Гойта.

Однак навіть відстань і затишок чоловічих обіймів не зміг вигнати Гойта з її снів. Вона здригнулася і прокинулася в темряві, обливаючись потом — не від пристрасті, а від страху. Крізь своє серцебиття почула, як дзвонить телефон. Їй знадобилося кілька секунд, щоб розплести руки Діна і, перехилившись через нього, взяти зі столика слухавку.

— Ріццолі.

— Мабуть, я розбудив вас, — привітав її голос Фроста.

Вона примружилася, дивлячись на годинник.

— О п’ятій ранку? Так, гадаю це логічне припущення.

— Ви як?

— Добре. А що?

— Наскільки я знаю, ви сьогодні повертаєтеся. Але я вирішив сказати вам, перш ніж ви самі побачите…

— Що сказати?

Він відповів не одразу. У слухавці вона почула, як хтось у нього запитує щось про пакування речових доказів, і зрозуміла, що він зараз на місці злочину.

Дін поруч поворухнувся, відчувши її раптову напругу. Він сів і увімкнув світло.

— Що сталося?

— Ріццолі? — повернувся до розмови Фрост.

— Де ви?

— Я приїхав за викликом.