Стівен Кінг - Кінець зміни

Фінальний роман трилогії про детектива Білла Ходжеса, чиї розслідування в «Містері Мерседесі» і «Що впало, те пропало» пов’язані з містичною особистістю комп’ютерника-вбивці Брейді Хартсфілда. Під загрозою опиняються підлітки, які колись були врятовані детективом від вибуху на концерті. Але ж знешкоджений Містер Мерседес перебуває у лікарні… Чий таємничий голос нашіптує страшні слова, після яких жити несила? Білл Ходжес шукає відповідь на це запитання, а наввипередки з ним іде невблаганна смерть…

Обережно! Ненормативна лексика!

Стівен Кінг

Кінець зміни

Книжка є художнім твором, тож усі згадки про історичні події, справжніх осіб чи місця не є правдивими. Решта імен, місць і подій є плодом авторської фантазії, і будь-яка їх подібність до дійсних осіб — живих чи мертвих — і подій є суто випадковою.

Присвячується Томасові Гаррісу

Знайди мені зброю

На ствол чи два

Візьму собі зброю

Я стрілятиму не боюсь

Знаєш краще не жити ніж

Співати цей самогубчий блюз

Cross Canadian Ragweed[1]

10 квітня 2009 року. Мартіна Стовер

Перед світанком завжди найтемніше.

Ця бородата мудрість спала на думку Робові Мартіну, поки він вів свою «швидку допомогу» Верхньою Мальборо на базу, розташовану на Пожежній, 3. Водію видалося, що той, хто це придумав, справді дещо тямив: вдосвіта стояла така темінь, як у бабака в дупі, а ранок уже не за горою.

Проте світанок великого світла також не обіцяв, навіть наставши; ранок був, так би мовити, похмільний. У повітрі стояв тяжкий туман і відгонив поблизьким озером — аж ніяк не одним з Великих американських. На додачу до цих принад почала сіятися дрібна холодна мжичка. Роб перемкнув склоочисники з середнього на повільний режим. Попереду, вже недалеко, в імлі замаячили дві впізнавані жовті дуги.

— Золоті цицьки Америки! — вигукнув Джейсон Репсіс з переднього сидіння. Роб за п’ятнадцять років попрацював уже з багатьма лікарями «швидкої» на виїздах, і Джейс Репсіс був найкращим з них: веселий і невимушений, коли нічого не відбувається, він моментально зосереджувався і діяв рішуче й холоднокровно, коли щось відбувалося. А зараз він радісно репетував: — Нас треба годувати! Благослови, Боже, капіталізм! Ану-ну, під’їжджай!

— А ти впевнений? — спитав Роб. — Після отого наочного посібника з наслідків цієї фігні, якого ми щойно бачили?

Поверталися вони після виїзду в один з отих здоровенних «мак-будинків», що на Цукрових гірках: звідти такий собі Гарлі Ґейлен зателефонував на 911, скаржачись на страшні болі в грудях. Він, побачили медики, лежав на дивані в кімнаті, яка серед багатіїв, без сумніву, вважається великою. Чоловік нагадував викинутого на берег кита в блакитній шовковій піжамі. Над ним схилилася дружина, боячись, що той ось-ось дасть дуба…

— «Макдон», «Макдон»! — не вгавав Джейсон: він аж співав, підстрибуючи на сидінні. Від суворого й упевненого професіонала, який щойно вимірював тиск і пульс містерові Ґейлену, не залишилося й сліду (Роб у той час стояв поруч, тримаючи напоготові аптечку з усім потрібним для штучного дихання і серцевими ліками). Білявий чуб падав Репсісові на очі, і лікар скидався на чотирнадцятирічного підлітка-переростка. — Та під’їжджай, кажу!

Роб заїхав на парковку. Він і собі б ум’яв булочку з сосискою і, мабуть, один з їхніх товстих буруватих дерунів, великий, як запечений язик бізона.

На під’їзді стояла невелика черга з машин. Роб примостив свою в кінець.

— Але то в мужика ж насправді не серце схопило, — зауважив Джейсон. — Він просто мексиканської хавки об’ївся. Навіть до лікарні відмовився їхати, еге?

Таки відмовився, було. Після того як кілька разів пролунала потужна відрижка і трубний звук із нижчої ділянки, що дало жінці безсумнівні підстави усунутися від дивана на кухню, містер Ґейлен сів і сказав, що йому значно краще і що ні, немає потреби везти його до лікарні імені Кайнера. Роб і Джейсон теж вважали, що не треба, послухавши переказ того, що містер Ґейлен з’їв звечора в «Tijuana Rose». Пульс у чоловіка був сильний, хоча тиск не дуже певний — але, мабуть, він у нього такий уже не перший рік, а наразі ситуація стабільна. Автоматичний зовнішній дефібрилятор так і лишився лежати в Робовій полотняній торбі.

— Хочу два яєчні макмафіни і два деруни! — оголосив Джейсон. — І каву чорну. А, дерунів тільки не два, а хай би три.

Роб усе думав про Ґейлена:

— Цього разу в нього було нетравлення, але доволі скоро на нього чекає вже серйозне… Інфаркт — як той грім серед неба. Скільки, як ти гадаєш, він тягне? Триста фунтів[2]? Триста п’ятдесят[3]?

— Триста двадцять п’ять[4] мінімум, — відказав Джейсон. — І годі псувати мені апетит!

Роб махнув рукою в бік золотих дуг, що здіймалися з приозерного туману:

— Оця та інші подібні обжирайлівки — половина того лиха, що коїться з Америкою. Як медик, ти ж це, напевне, знаєш. А що їсти зібрався? Це ти за одним махом дев’ятсот калорій зжереш, старий. Ще ковбаси додай до збочень оцих яєчних — і прямим ходом ідеш до трьохсот фунтів.

— А сам що їстимеш, докторе Здоров’я?

— Булочку із сосискою. Може, дві…

Джейсон поплескав його по плечу:

— Молодець!

Черга просувалася. Від віконечка їх відділяли лише дві машини, коли раптом заревло радіо під комп’ютером, вбудованим у приладову панель. Зазвичай диспетчери говорять спокійно, чітко, по-діловому — а ця поводилася наче крикливий радіодіджей, який обпився «ред була»:

— Усім «швидким допомогам» і пожежним машинам! У нас НС! Повторюю, НС! Усім «швидким допомогам» і пожежним машинам — це першочерговий виклик!

НС. Надзвичайна ситуація, з масовими жертвами. Роб і Джейсон перезирнулися. Аварія потяга чи літака, вибух, теракт? Це мало б бути щось із цих чотирьох варіантів.

— Локалізація — центр міста, Мальборо-стрит. Повторюю: центр, Мальборо-стрит. Знову повторюю: НС, імовірно з численними загиблими. Діяти обережно.

У Роба Мартіна стисло шлунок. Ніхто ніколи не застерігає діяти обережно, коли йдеться про місце аварії чи вибух газу. Отже, залишається терористичний акт, який, можливо, ще триває.

Диспетчерка повторювала те саме повідомлення. Джейсон увімкнув мигалку і сирену, а Роб крутнув кермо і, зачепивши бампер передньої машини, вивів масивну «швидку» на доріжку, яка проходила навколо «Макдональдса». До центру лише дев’ять кварталів, але якщо там усе прострілюють із «калашів» бойовики «Аль-Каїди», то відстрілюватися їм випадає хіба що з вірного зовнішнього дефібрилятора.

Джейсон схопив мікрофон:

— Прийнято, диспетчере! Це номер 23 з Пожежної, 3. Орієнтовний час прибуття — шість хвилин.

Загули сирени й з інших куточків міста, але за звуком Роб помітив, що їхня машина найближча до місця пригоди. У повітря просочувалося сіряве, чавунне світло, і, коли вони від’їхали від «Макдональдса» на Верхній Мальборо-стрит, їм назустріч викотилася машина, немов виплетена з сірого туману, — великий седан із пом’ятим капотом й іржавими ґратками радіатора. Якусь мить два промені її потужних фар були спрямовані просто на них. Роб стукнув