Тесс Геррітсен - Асистент

— Не знаю, — сказала вона й відчайдушно розсміялася. — Бо сумували за мною і дуже хотіли знову побачити?

Ріццолі почервоніла, коли він промовчав. Раптом вона здалася собі дурною і нав’язливою. Саме ці риси вона зневажала в інших жінках. Подивилася у вікно, уникаючи його погляду. В голові ще бринів звук власного голосу і ці ідіотські слова.

Машини попереду нарешті почали рухатися. Шини збурювали воду в глибоких калюжах.

— Взагалі-то я справді хотів вас побачити.

— Он як?

Вона промовила ці слова спокійно, бо один раз уже осоромилася і не хотіла повторювати цієї помилки.

— Я говорив Маркетту, що це розслідування не для вас. Я помилявся і хотів вибачитися.

— З якої нагоди ви змінили думку?

— Не було якоїсь особливої нагоди. Просто… Я дивився, як ви працюєте день за днем. Яка ви зосереджена. Як ви прагнете все чинити правильно. А потім дізнався, з чим ви мали справу минулого літа, — м’яко додав він. — Деталі, яких я не знав.

— І ви подумали: «Вау! З нею таке сталося, а вона все одно здатна працювати!»

— Гадаєте, мені вас шкода?

— Не надто приємно чути: «Погляньте на її досягнення — їй це вдалося попри все, з чим вона має боротися». Ну, дайте мені медаль для копів, які ледь не звихнулися. Як на Олімпійських іграх для людей з інвалідністю.

Він втомлено зітхнув.

— Ви завжди в кожному доброму слові шукаєте прихований сенс? Джейн, інколи люди хочуть сказати саме те, що кажуть.

— Гадаю, ви розумієте, що я маю підстави дуже скептично ставитися до всіх ваших слів.

— Ви все ще думаєте, що в мене приховані мотиви?

— Я ні в чому не можу бути певна.

— Але неодмінно мають бути приховані мотиви. Адже сказати від щирого серця щось хороше я вам не можу.

— Я почула ваші слова.

— Ви почули, але насправді не вірите. — Він зупинився на червоне світло і поглянув на неї. — Звідки весь цей скепсис? Невже так важко бути Джейн Ріццолі?

— Краще не будемо про це, — втомлено засміялася вона.

— Складно бути жінкою-копом?

— Самі здогадайтеся.

— Здається, колеги поважають вас.

— Є декілька яскравих винятків.

— Вони завжди є.

Спалахнуло зелене світло, і він знову поглянув на дорогу.

— Така вже суть цієї роботи, — сказала вона. — Увесь цей тестостерон.

— Тоді чому ви її обрали?

— Бо в школі на уроках домогосподарства в мене геть нічого не виходило.

Обоє розсміялися. Перший щирий сміх, який між ними пролунав.

— Насправді я хотіла бути копом з дванадцяти років.

— Чому?

— Копів усі поважають. Принаймні так здається дитині. Я хотіла посвідчення і зброю. Це речі, які змушували б людей звертати на мене увагу. Я не хотіла нидіти в якомусь офісі, мов сіра миша. Там я перетворилася б на невидимку. Коли тебе ніхто не чує і не бачить — це те саме, що живцем себе поховати. — Вона поставила лікоть на дверцята і похилила голову. — А зараз непогано було б стати непомітною.

«Принаймні Хірург не знав би мого імені».

— Ви так кажете, наче шкодуєте про свій вибір.

Вона подумала про довгі безсонні ночі на кофеїні й адреналіні. Про зіткнення з найжорстокішими вчинками, на які здатні люди щодо собі подібних. Про Чоловіка-з-літака. Його справа лежала в неї на столі вічним нагадуванням про те, що люди смертні. І той чоловік, і сама вона. «У нас є мрії, — подумала Ріццолі, — і часом вони ведуть нас до того, чого ми й уявити не могли. Будинок на відлюдді й підвал, просякнутий запахом крові… Падіння з неба, без парашута, коли кінцівки теліпаються у потоках вітру… Але це наші мрії. І ми йдемо за ними».

— Ні, я не шкодую, — сказала нарешті вона. — Це моя робота. Те, що для мене важливо. Те, що мене бісить. Так, маю визнати, у цій роботі багато злості. Я не можу спокійно стояти й дивитися на тіло жертви, в мене просто планка падає. Я починаю їх захищати тоді, коли мені не байдуже до їхньої смерті. Можливо, коли зникне моя злість, треба буде мені полишити цю роботу.

— Не кожен має таке полум’я в грудях. — Він поглянув на неї. — Ніколи не бачив людини, яка б світилася так яскраво.

— Це не так уже й добре.

— Ні, запал — це добре.

— Навіть якщо ви от-от можете вигоріти?

— Ви так почуваєтеся?

— Іноді. — Вона поглянула на залите дощем вітрове скло. — Мені було б краще стати такою, як ви.

Він не відповів. Ріццолі подумала, що могла його скривдити — адже вона немовби натякнула, що він холодний і позбавлений емоцій. Однак саме таким вона його бачила — чоловіком у сірому костюмі. Протягом багатьох тижнів він збивав її з пантелику, і тепер вона у своєму роздратуванні намагалася його зачепити, викликати бодай якусь реакцію, нехай навіть агресивну. Щоб просто побачити, чи він здатний щось відчувати. Його неприступність була викликом.

Однак саме через такі виклики жінки виставляють себе на посміховисько.

Коли він нарешті зупинився перед готелем «Вотерґейт», вона підготувала впевнені й доречні прощальні слова:

— Дякую, що підвезли і розкрили таємниці. — Вона відчинила дверцята, і в салон увірвалося тепле вологе повітря. — До зустрічі в Бостоні.

— Джейн?

— Що?

— Між нами більше не буде жодного секрету. Якщо я щось кажу, я справді саме це хочу сказати, гаразд?

— Якщо бажаєте.

— Ви мені не вірите?

— А це має значення?

— Так. Для мене це має велике значення, — тихо промовив він.

Вона сіла непорушно, а пульс раптом пришвидшився. Її погляд метнувся до нього. Вони так давно приховували одне від одного безліч секретів, що ніхто з них уже не знав, як прочитати правду в очах іншого. Тієї миті могли пролунати будь-які слова. Могло трапитися що завгодно. Ніхто не насмілювався поворухнутися — перша помилка.

До її дверцят наблизилася якась тінь.

— Вітаємо у «Вотерґейті», мем! Вам допомогти з багажем?

Ошелешеній Ріццолі всміхався швейцар. Він побачив, як відчинилися її дверцята, і подумав, що вона виходить.

— Дякую, я вже заселилася, — сказала вона й поглянула на Діна.

Але та мить уже минула. Швейцар стояв поруч і