Ренсом Ріггз - Карта днів

— Не давав би ти обіцянок, яких не можеш дотримати.

Розділ дванадцятий

Отже, була середина ночі, але, хай там як, це знову був мій час, а також сучасна система хайвеїв, створена для швидкісної їзди. Здобрені термосом із кавою, що дав Пол, та восьмидоріжковою касетою «Темного боку Місяця»,[59] яку я знайшов углибині бардачка, милі швидко намотувались на спідометр. Перш ніж я це усвідомив, ми промчали через решту Джорджії і через усю Південну Кароліну та були вже «на відстані удару» від зазначеного на сірниковій книжечці містечка на півночі Північної Кароліни. Після короткої сварки між Еммою та мною в Порталі ми охололи до майже температури замерзання. Вона захотіла сидіти на задньому сидінні, незважаючи на тисняву, а Єнох опинився тепер попереду, поряд зі мною.

Час від часу я поглядав на Емму в дзеркало. Вона, коли не спала та не дивилася похмуро у вікно, гортала Ейбів журнал операцій, читаючи його при мерехтливому світлі самотнього вогника з її мізинчика. Я знову спробував себе переконати, що вона в цю мить переживає через щось. Намагається зрозуміти те, із чим їй ніколи не доводилося повною мірою стикатися віч-на-віч, тому що вона завжди була далеко від Ейба — і поза часом, і поза морем. Але насправді все скидалося на те, що вона просто дурить мене, караючи за допит, який я їй улаштував. І я не знав, скільки ще це витримаю.

Коли ми нарешті дісталися кінцевого пункту, була третя тридцять ранку, і моя корма майже повністю заніміла. Я рухався за вказівками зі свого телефону, куди я вбив адресу, надруковану на сірниковій книжечці Ейча. Ми уявлення не мали, що там знайдемо. Автозаправну станцію? Кафе? Ще один мотель?

Нічого з вищезгаданого. Це був фаст-фуд, який називався «24-годинний Окей-бургер». Він ледве вгадувався в тьмяному світлі посеред порожнього темного паркувального майданчика безлюдного торговельного центру і, відповідно до своєї назви, був відчинений та виглядав окей. Усі стільці були догори ногами на столах, а на дверях було написано: «Є віконце для обслуговування водіїв на машинах».

Я припаркувався прямо перед дверима — єдиний автомобіль на паркінгу. Ейча тут не було. Нікого не було, крім одного нещасного працівника, котрий стирчав тут на нічній зміні. Я бачив, як той за прилавком дивився щось у своєму телефоні.

— А на тій сірниковій книжечці вказано час, коли прийде Ейч? — запитала Бронвін.

— Ні, — відповів я. — Але, думаю, він не ждав, що ми приїдемо о третій тридцять ночі.

— Отже, ми просто повинні чекати тут до ранку? — запитав Єнох. — Це ідіотизм.

— Просто заспокойся, — сказав Мілард. — Він може прийти в будь-який момент. Середина ночі, здається, найкращий час для зустрічі, якщо ти хочеш провести її таємно.

Тому ми чекали. Спливали хвилини. Підліток усередині відклав свій телефон та почав підмітати підлогу.

Із пасажирського сидіння поруч зі мною почулося гучне утробне буркотання, і всі подивились на Єноха.

— То був двигун вантажівки? — запитав Мілард.

— Я голодний, — відповів Єнох, опустивши очі собі на живіт.

— Не можеш зачекати? — запитала Бронвін. — А що як Ейч якраз прийде і не побачить нас, бо ми біля «віконця для водіїв», і ми з ним розминемось?

— Ні, у Єноха правильна ідея, — озвався Мілард. — Можна мені ще раз глянути на сірники?

Я передав їх йому на заднє сидіння. Мілард покрутив пачку в руках.

— Це більше ніж просто адреса, — заявив він. — Це ключ. Гляньте, що написано.

Він передав сірникову книжечку Бронвін, котра прочитала написане вголос:

— Було б розумно зупинитися тут… отримайте більше за свої гроші, — вона підняла очі: — І?

— І, — відповів Мілард, — я думаю, ми повинні щось купити.

Я завів машину та повернув у проїзд для обслуговування водіїв. Ми підкотилися до переговорного пристрою, де приймалися замовлення. Поряд розміщувалось меню, написане яскравими літерами, бо вони були підсвічені ізсередини. Пролунав дуже гучний, металевий, із потріскуванням голос:

— ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО «ДВАДЦЯТИЧОТИРИГОДИННОГО ОКЕЙ-БУРГЕРА». ЧИМ Я МОЖУ…

Бронвін заверещала, блискавично викинула через відкрите віконце свою довгу руку і так сильно вдарила кулаком переговорний пристрій, що в ньому з’явилася вм’ятина, його вирвало з землі, він упав і замовк.

— Бронвін, якого біса! — закричав я. — Він просто приймав наше замовлення!

— Пробач, — Бронвін уся зіщулилась, — я злякалася.

— То нам не можна тебе нікуди брати? — запитав Єнох.

За якихось інших обставин я поїхав би звідти, залишивши «побоїще», але це не були інші обставини, тому я зняв ногу з гальма та повільно покотився далі, до віконця видачі замовлень, де отой підліток в оранжевому фартуху і досі продовжував спілкуватися з нами через мікрофон із навушниками:

— Ал-ло? Ви ме-не чу-є-те?

Він говорив дуже повільно, а його очі були червоними та припухлими. І дивився він кудись угору.

— Агов! — озвався я. — Переговорник… е-е… не працює.

Він видихнув через рот, шльопаючи, наче кінь, губами.

— О-о-о-о-окей, — промовив він, відчинивши розсувне віконце. — Що замовите?

Озвався Мілард:

— А що б ви порадили?

— Що ти робиш? — шикнула на нього Емма.

Підліток підняв брову та уважно подивився на заднє сидіння.

— Хто це сказав?

— Я, — відповів Мілард. — Я невидимий. Вибачте, що змушений був звернути на це вашу увагу.

— Міларде! — вигукнула Бронвін. — Ти такий недоумкуватий!

Але хлопець, здається, не здивувався і не злякався.

— А-а, окей, — промовив він, сильно кивнувши.

— Що б я порадив? Комбо[60]-два, напевне.

— Тоді, будь ласка, зробіть нам комбо-два, — сказав Мілард.

— І п’ять гамбургерів, будь ласка! — вигукнув Єнох із заднього сидіння. — З усім. І чипси.

— У нас немає чипсів, — відповів хлопець.

— Він мав на увазі картоплю фрі, — підказав я.

Хлопець назвав суму, я заплатив, а потім він пішов на кухню, щоби приготувати нам їжу. За кілька хвилин він повернувся та вручив мені важкий паперовий пакунок, який від жирних плям уже ставав прозорим. Я розгорнув верх та зазирнув усередину. Там було багато гамбургерів, величезна порція картоплі фрі та жмут