Ренсом Ріггз - Карта днів

стояла, схрестивши руки на грудях. Її обличчя було напружене та серйозне. Коли вона мене помітила, її вираз змінився на байдужий, вона швидко попрощалась із Джун та побігла мені назустріч.

— Про що розмовляли? — запитав я.

— Просто обмінялись порадами щодо фотосправи. Ти знаєш, що більшість фотографій у тому альбомі вона надрукувала сама?

Це була чиста брехня, але вона так швидко зіскочила з Емминого язика, що мене це застало зненацька.

— Тоді чому ти виглядаєш засмученою? — запитав я.

— Неправда.

— Ти розпитувала її про ту дівчину. Ту, з якою інколи подорожував Ейб.

— Ні, — відказала Емма. — Мені до того байдуже.

— Ти мене дуриш.

Вона рвучко відвела погляд убік.

— Припини влаштовувати мені допит, чуєш? Онде йдуть Бронвін та Єнох.

Мілард також був із ними — він одягнувся, і його легко було помітити, — а ще Джун, Ферн та Пол, із якими всі вони швидко здружилися.

— Ми поговоримо про це пізніше, — пообіцяв я.

Емма здвигнула плечима.

— Там нема про що говорити.

Я мало не втратив самовладання, але зміг стриматись. Тоді я подумав, що ніколи не зрозумію, що відчуває Емма, і якщо я хотів залишатися з нею й далі, то мені треба було зважати на її переживання та дати їй у цьому спокій.

Це мало сенс. Але мені не стало від цього легше.

А тим часом мої друзі вирішили, що нам час покинути це місце. Пол приніс металевий термос.

— Кава в дорогу. Щоб не зупинятись.

Підійшов Елмер та потис нам руки.

— Якщо комусь із вас коли-небудь знадобиться «лозоходець», ви знаєте, де нас знайти.

— Який цікавий чоловік, — сказав Мілард, коли той пішов. — А чи знаєте ви, що за сімдесят років він повоював на трьох війнах? Під час Великої війни,[58] щоб не постаріти завчасно, він спав у часовій петлі в траншеях під Верденом.

Бронвін та Ферн обнялися.

— Ви напишете? — запитала Ферн.

— Навіть краще, ми приїдемо, — відповіла Бронвін.

— Ми будемо раді.

Вони попрощались, і Пол повів нас назад на околицю містечка до нашої машини. Поки ми йшли, я показав усім пачку сірників, що дала мені міс Енні.

— Адреса! — вигукнув Мілард. — Цього разу Ейч зробив нам полегкість.

— Гадаю, перевірок уже не буде, — сказав я. — Настав час для реальної місії.

— Побачимо, — засумнівалась Емма. — Схоже, Ейч ніколи не втомиться нас перевіряти.

— Будьте обережні, — сказав Пол. — І пильнуйте там, на Півночі. Я чув, там так само небезпечно.

Він пояснив, як нам повернутись у двадцять перше століття. У 1965 рік повернення не було — та ми не дуже й хотіли, — тому що чорний хід із цієї петлі привів би нас в один весняний день 1930 року, коли було створено петлю в Порталі. Отож наш шлях лежав через парадний хід: ми мали вийти так само, як і зайшли, — через поля, і швидко.

Ми попрощались із Полом. Я переконався, що всі пристебнулись ременями безпеки, запустив машину та втопив педаль газу. Ми поїхали голим полем тим же шляхом, яким приїхали — по слідах від наших же шин. Машину трусило, але ми їхали дедалі швидше та швидше, навіть коли земля під нами ставала більш нерівною. І посеред поля, щойно ми досягли точки, де були заїхали в петлю і сліди наших шин закінчувались, я відчув різкий нахил, а в мене всередині мало не вивернуло всі нутрощі. Ураз день став ніччю, а рівна гола земля переді мною перетворилася на стіну зелених кукурудзяних стебел. Ми таранили кукурудзяні частоколи, підминаючи ряд за рядом, а стебла та зелені качани гупали об машину. Я вже збирався натиснути на гальма, як почув крик Міларда: «Їдь далі, бо зав’язнемо!» — тому я натис на газ іще дужче; двигун несамовито заревів, і шини продовжили вгризатися в землю своїми протекторами ще швидше, а за кілька секунд ми пробились крізь кукурудзу та виїхали на дорогу.

Я зупинився. Ми перевели подих. Я увімкнув передні фари. Тепер колишня ґрунтова дорога була заасфальтована, а щодо околиць Портала, то вони виглядали так само, як і в 1965 році.

Я вийшов, щоб оглянути автомобіль щодо ушкоджень, а Мілард вийшов, щоб, як завжди, поблювати. Біля верхнього краю вітрового скла з’явилася тріщина, а шматки кукурудзяних стебел застрягли в радіаторній решітці та колісних нішах. І поки я їх витягав, Мілард продовжував займатися своєю справою.

— Ну, як ви тут? — запитав я, засунувши голову у вікно машини.

— Міларду погано, — відповіла Емма, після чого я почув звук блювання та глянув у той бік саме в ту мить, коли прямо з повітря на асфальт виплеснувся потік блювотиння. Я ніколи раніше не бачив, як ригає невидима людина, і то було те, що я забуду не скоро.

Поки Мілард випорожнював свої кишки, я відчув, як мій телефон — який тут, у моєму часі, ожив знову — божевільно вібрує та дзижчить у мене в кишені. «24 пропущені дзвінки», — було написано на екрані. «23 голосові повідомлення».

Я знав, від кого вони, навіть не дивлячись.

Я підійшов до задньої частини автомобіля та зробив вигляд, ніби щось перевіряю, а тим часом потайки переслухував. Перші кілька повідомлень були трохи неспокійні. Але чим далі, тим вони стали дедалі більш стривоженими та дедалі більш сердитими. Тринадцяте повідомлення звучало так: «Пане Портман, це ваша імбрина. Знову. Я хочу, щоб ви вислухали мене дуже уважно. Я розчарована тим, що ви маєте за звичку вирушати в подорожі, не повідомляючи мене. На здоров’я. Але ви не маєте права брати з собою дітей без мого слова. Повертайтесь додому негайно. Дякую. Всього найкращого».

Після цього я вже не слухав. Я спершу подумав розповісти про дзвінки іншим, а потім передумав. Вони й так знали, що пані Сапсан не похвалить їх; не треба було хвилювати їх цими голосовими повідомленнями та ризикувати, що вони можуть вирішити повернутись назад.

— Усе норм, — озвався Мілард, пошкандибавши назад до машини. — Я закінчив.

Я засунув телефон до кишені.

— Перепрошую, але ти не в нормі.

— Не думаю, що ми б могли спіймати тут поїзд, — промовив він кволо. — Я трохи стомився від автомобілів.

— Решта шляху буде гладенька, як вода, — сказав я. — Обіцяю.

Він