Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Але все темно і тихо. Чим ми маємо скористатися, поки можемо.

«Ходімо», — кажу я Ріду й Кейну, змушуючи себе звучати впевненіше, ніж відчуваю. «Нам потрібно йти».

Коли я дивлюся позаду, я бачу, що Кейн там, де я його залишила, сидить біля купи витягнутих проводів біля блоку керування навігацією. Його обличчя нещодавно в’яле, а рухи мляві. Я не можу сказати, почув він мене чи ні. Я взагалі нічого не можу про нього сказати.

Страшне хвилювання в моєму животі. Принаймні раніше він говорив і слухав. Для людей, яких тут не було, це зрозуміло, але ця нова тиша… жахає.

Інстинкт кричить мені ЩОСЬ РОБИТИ.

Я проштовхуюся повз Ріда, щоб стати на коліна біля Кейна.

«Це я», — тихо кажу я.

Ніякої відповіді. Навіть коли я беру його руку в свою.

Кейн кліпає, ковтає, дихає — повільно, поверхнево, — але його погляд не сфокусований, не прикутий до чогось. Його ніби немає, він просто… пішов.

Мій зір затуманюється від сліз. Вимкнути амортизатори для нього було занадто.

«Почекай і я витягну тебе звідси. Я обіцяю.” Я стискаю його руку на знак підбадьорення, але його пальці залишаються розслабленими на моїх.

«Мені просто потрібно, щоб ти встав. Будь ласка, — шепочу я.

Але він не рухається.

“Вставай!” Я благаю його. Я не можу, не хочу, залишити його позаду. Неважливо, що я робила раніше.

Відчай наростає в мені до крайності. Я підводжусь і штовхаю його, відхиляючись від нього, щоб мати важіль.

«Будь ласка!» Слово виривається сирим і болючим, ближче до крику. Зараз я навіть не знаю, кого питаю. Кейна. Бога. Долю. Хто мені винен.

Нарешті його ноги рухаються. Спочатку хаотично, складаючись і розгортаючись, ніби ляльковод на мить заплутався, яка струна що робить. Але потім він встає.

Це більше схоже на м’язову пам’ять, ніж на реальне рішення. І все-таки в цю мить це здається дивом, і я пднімаюся від схлипування і полегшення. Тильною стороною вільної руки я витираю сльози на обличчі.

Я не відпускаю Кейна. Міцно стиснувши його руку, я тягну його до дверей, і він слідує.

«Дерроу, ходімо, — кажу я Ріду.

Тільки тоді я розумію, що він був занадто тихим. Занадто багато можливостей, де він міг кепкувати та підсміюватися, залишилися без коментарів.

Коли я дивлюся, Рід завмер на місці, з жахом дивлячись на місток.

Я знаю цей погляд. Занадто добре.

«Рід». Я клацаю пальцями перед його очима. “Ходімо.”

«Ви бачите його?» — шепоче Рід.

«Я не бачу жодного…»

«Мій батько, він тут». Він робить паузу. «Він злий на мене». Рід звучить розгублено, поранено.

Я підходжу до нього, але його увага залишається прикутою до привида його батька.

Вільною рукою я смикаю його підборіддя вниз, змушуючи його дивитися мені в очі. «Його тут немає. Це не реально. Твій батько на Землі». Саме там, де він нам і потрібен, якщо ми збираємося пережити цей безлад. «Ніщо з цього не є реальним. Мені потрібно, щоб ти це усвідомив і тримався цього». Я не можу тягнути Ріда через цей корабель проти його волі, кричачи про його батька.

Рід треться об груди. «Але я це відчуваю. Я відчуваю, який він злий». У його голосі лунає параноїдальне скиглення. Привіт. Його погляд знову повертається від мене на його батька.

Я щипаю його за щоку, настільки сильно, що залишився червоний слід.

Він кричить, а потім пильно дивиться на мене.

«Тоді вам, хлопці, не слід було змушувати MAW-500-чи що завгодно працювати так добре», — кажу я крізь зціплені зуби.

Він кліпає на мене, а потім повертається подитвитися на місток.

«Він зник», — каже він, приголомшений.

«Його там ніколи не було. Пам’ятайте про це. Більшість того, що ви будете бачити відтепер, нереальне».

Він киває, але виглядає менш ніж переконаним.

Щойно ми підходимо до коридору, я веду вперед, тягнучи Кейна, який не реагує, збоку, з Рідом позаду, як я розумію свою помилку: поспішаючи, я забула ліхтарик на мостику.

Тут так темно, я не бачу своєї руки перед обличчям.

Прокляття.

Можливо, це полегшить те, що буде далі, якщо ми цього не будемо бачити.

Можливо ні.

Я намацую стіну й починаю йти вперед. «Тимайся поруч», — попереджаю я Ріда. «Якщо ми зможемо рухатися досить швидко, можливо, ми зможемо уникнути…»

Бекка з’являється переді мною, сміючись і танцюючи в нічній сорочці, махаючи мені іти вперед.

Ні, мабуть, ні.

Я докладаю всіх зусиль, щоб не звертати на неї уваги, міцно тримаючи руку на стіні, проводячи нею по фактурних шпалерах і гладких дверях. Якби я відволіклася й просто пішла за нею, здається, ми могли б загубитися тут назавжди. Як ті діти у казці без хлібної стежки. Чи наприклад, коли я пішла слідом за Беккою до карантинного будинку.

Бекка несподівано зникає.

І мій крок збивається на секунду.

“Що не так?” — вимагає Рід, натикаючись на мене ззаду.

«Нічого. я…”

Важкі удари припадають на гладкі дерев’яні двері, які зараз знаходяться під моїми пальцями. З іншого боку. Двері хитаються в рамі, зрушувані силою.

Інстинктивно я відсмикую руку, наче поверхня гаряча.

Випусти мене! Випусти мене! Я більше не зроблю їм боляче, я обіцяю… Чоловічий голос, але в ньому такі пронизливі нотки істерики та безтурботного сміху, що звучить ледве по-людськи.

«Ти щось чуєш?» питаю я інстинктивно, хоча вже знаю відповідь.

«Я нічого не чую», — каже Рід. «І також нічого не бачу». Зараз він звучить швидше роздратованим, ніж наляканим, але потім його тон змінюється, стає гірким. Середнім. «Усе саме так, як ти хочеш. Тож ви можете бути головною».

«Замовкни, Рід». У мене немає на це часу.

Я міцніше стискаю руку Кейна і знову починаю рух вперед.

Голос разом зі стукотом зникає, щойно ми йдемо далі.

Але цього разу в моєму шлунку згортаються згустки. Якщо шаблон забирається, це лише означає, що готується щось інше.

Через мить прохолодний подих торкається моєї щоки, ніби хтось стоїть поруч зі мною, збираючись прошепотіти мені на вухо.

Я мало не обертаюся, очікуючи побачити страшне, але знайоме видіння моєї матері, але глибший інстинкт в мені промовляє. НІ.

Страх — перед тим, чого я не бачу, що я могла би побачити — майже зупиняє мене, і піт виступає на моєму лобі.

Якої довжини цей коридор? Хіба ми не повинні бути вже близькі до кінця?

Або я не можу довіряти навіть своєму сприйняттю пальцями?

Я стискаю зуби і продовжую піднімати ноги, одну перед одною.

За першим холодним поплескуванням по плечу швидко слідує друге і третє. Ніби один кінчик пальця легенько натискає на мою шкіру.

Лише коли я відчуваю, як це відчуття котиться по моїй спині, я впізнаю це як краплі води.

Краплі течуть усе швидше й швидше, це прохолодне дихає до моєї шкіри, наче хтось наскрізь мокрий нахиляється до мене.

Хтось спіймав мене. Опустив моє обличчя під