Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Кейн скорчився під столом навігаційного керування, і щось бурмоче собі під ніс, пробираючись крізь ослаблені дроти, ніби щось шукає.

Я все ще не дуже знаю схему мостика «Аврори», але впевнена, що звукоглушники розташовані не в цьому конкретному наборі обладнання.

Я підходжу ближче до нього. “Кейн?”

Він не відривається від своєї роботи. «Нам потрібно йти за нею. Минуло занадто багато часу. Ми повинні знайти спосіб».

За нею. Він має на увазі мене?

Я прочищаю горло. «Кейн. Це я. Я тут.” Я хапаю його руку, стишуючи її тривожні рухи серед дротів.

Він дивиться на мене, але теж крізь мене. Я ніколи не почувалася такою невидимою, і від цього відчуття моє серце дивно замирає в грудях. «Я весь час бачу її, Най», — каже Кейн із невтішним виразом обличчя. «Я бачу її прямо зараз».

Я стискаю його руку. «Ти зробив це», — нагадую я йому. «Ти пішов за мною. Я тут.”

«Це зворушлива зустріч», — шипить Рід. — Але ти обіцяла мені вибратися звідси живим.

Тепер він нервує? Напевне, нарешті пройшло достатньо часу, щоб адреналін вивітрився, а моя логіка занурилася в нього.

«Мені потрібно вимкнути амортизатори», — кажу я Кейну.

«Чому?» — запитує Рід позаду мене. «Яка від цього користь?»

Я сердито дивлюся на нього через плече. «Це зробить те, що мені потрібно». Я могла би пояснити, але якщо він знову вирішить піти, я не хочу, щоб він розбалакав це перед Максом або командою безпеки.

Я знову звертаю увагу на Кейна. «Амортизатори», — кажу я. «Як їх вимкнути?»

Але Кейн просто дивиться на мене, крізь мене.

Чорт. Гаразд. Я можу зробити це. Це не може бути так важко.

Я переходжу через місток до екрану, де Нісус показував нам червону лінію демпферів і незрозумілу 10-відсоткову витрату енергії.

Але, дивлячись на низку варіантів і абревіатур на екрані, я проклинаю Верукс — і не вперше — за те, що він тримає нас у наших експертних профілях навчання. Я можу працювати з основами на ЛІНІ, але більшою мірою через тренування та запам’ятовування. Не через розуміння фактичної техніки чи роботи двигуна. Для цього були Нісус, Веллер і Кейн.

І я не хочу запускати не ту систему, натискати не ту кнопку і випадково знову ввімкнути світло чи ввимкнути якусь систему.

Рід приходить, щоб подивитися над моїм лівим плечем. «Ось ця», — каже він, показуючи на піктограму з написом ENG MAN.

«Ти поняття не маєш», — кажу я, стримуючи бажання просто натиснути кнопку на основі впевненості в його тоні.

Він знущається з мене. «Обслуговування двигуна. Що це ще може бути?»

Я дивлюся на нього. «Не знаю… це правильно написано?»

Йому потрібна секунда, а потім він розуміє. «Це абревіатура», — каже Рід із захисним голосом. «Суть у тому, що залишають початкові літери».

Не звертаючи на нього уваги, я повільно вдихаю й намагаюся набратися терпіння, намагаюся ігнорувати відчуття секунд, що цокають на таймері, якого я не бачу.

Зрештою я знаходжу меню з позначкою DIAG і пробираюся далі, поки не знаходжу екран із інформацією про демпфер. Вони справді діють над верхніми лініями графіка, показуючи, де Нісус творив свою магію.

Потім я знаходжу вказівку меню для самих амортизаторів. І, слава Богу, у другому підменю цього меню є проста опція OFF.

Натискаю, і ефект миттєвий. Двигуни, що працюють на холостому ході, відчутно посилюють гуркіт під моїми ногами, посилаючи дрібні хвилі вібрації на мої підошви.

Але відбувається також більше, ніж це. Жах, мов важка задушлива ковдра, опускається на мене, тисне на груди й ускладнює дихання.

Моє серце стрімко тріпоче, ніби намагається втекти.

Рух у куті ока привертає мою увагу, і я різко повертаюся до задньої частини мостика, хоча вже знаю…

Там нічого немає.

Принаймні, не спочатку.

Але поки я дивлюся в темряву, поза нашим непевним робочим світлом і тьмяним сяйвом панелей керування постають форми. Поки не стають такими ж яскравими та помітними, якими мали бути в житті.

Капітан Лінден Джерард, хитаючись, відступає назад у бік залу, вираз її обличчя це шок і гнів, а на її грудях росте багряна пляма. Однак вона зовсім не падає, а натомість підстрибує в повітрі.

Сила тяжіння вимикається. Середовище вимикається.

Інстинктивно я тягнуся до краю панелі керування позаду, щоб утримати рівновагу. Але я не відчуваю, щоб гравітація слабшала — лише таке відчуття, ніби хтось перерізає шнур між вами та іншою людиною в безперервній грі в перетягування канату.

Інша фігура, чоловік спиною до мене, хапає Джерард за руку і тягне її з мостика, наполовину йдучи, наполовину відштовхнувшись від підлоги, щоб ковзати в повітрі. Ймовірно, Кейдж Воллес, перший офіцер. Внутрішня людина Верукса.

Що Джерард хотіла робити? Піти до себе і увімкнути маяк лиха? У когось точно він був.

Через мить лунає постріл, один і з відлуням. Я підстрибую, злякавшись. “О Боже.”

Зворотний удар, кров і речовина мозку, бризкає тонким туманом крізь відчинені двері.

Потім на місток раптово повертається напівтемрява, і я кілька разів моргаю, намагаючись побачити більше.

Або не бачити того, що я бачила раніше.

Це був кінець капітана Джерарда та першого офіцера Уоллеса. Вбивство-самогубство, як Веллер і підозрював. Сцена розігрується переді мною так яскраво, наче це відбувається прямо зараз. Через темряву я не маю змоги нічого цього побачити. Тому що це сталося більше двох десятиліть тому. І все ж …

Привиди чи галюцинації, спричинені зброєю — Макс назвав її MAW? Обидва?

Мені вперше — і надто пізно — спадає на думку, що що б MAW не робив з людьми, які не бачать привидів, він може зробити те й ще більше зі мною. Якщо цей клятий пристрій змушував звичайних людей бачити речі, то що він міг зробити з тими, хто вже бачить видіння? Раніше мені вдавалося контролювати себе, завдяки моєму досвіду ігнорування незвичайного — якщо ніхто більше цього не визнає, краще вдавати, що його немає, — але це було з увімкненими амортизаторами.

Тепер, без цього захисту, ми можемо мати більше проблем, ніж я уявляла. Ми повинні спуститися до вантажного відсіку через корабель, наповнений мертвими, пронизаний сотнями жорстоких і жахливих смертей. Забудьте про MAW, тут, ймовірно, тепер буде багато справжніх привидів.

І якщо це не спосіб втратити залишки розуму, то я не знаю, що це.

30

Крики звідкись із глибин корабля викликають у мене поштовх. Далі лунає виразна черга з автоматичної зброї, яка розбиває мої вагання та пробуджує мене від тимчасового паралічу.

Мій план, який не є, працює.

Незважаючи на те, що я очікувала такого результату і сподівалася на нього, жахливий звук пострілів стоїчних і мовчазних членів команди безпеки, які втрачають свою хватку, змушує мене тремтіти. Я насторожено оглядаю місток, передчуваючи появу чергової реконструкції смерті.