Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

помітивши, що Шеллі уважно його слухає. — Вона огортала вас своєю любов’ю і водночас зневажала батька. Така ситуація є досить небезпечною для маленької дитини, адже їй нав’язують негативне ставлення до рідного батька. І що ви робите? Як із цим упоратися? Один із способів — ідентифікувати себе з батьком. Саме це ви й зробили, причому в усіх аспектах, що їх описали: це і ваша любов до засмаженої картоплі, й азартні ігри, і недбале ставлення до грошей, і те, що ви маєте схожу статуру. Інший спосіб — змагання. Це ви також зробили. Пінокль, бокс, теніс — насправді з ним було легко впоратися і краще себе проявити — він-бо не був успішним. Попри це, ви почувалися незручно, коли вдавалося його перевершити, немовби це свідчило про якусь загрозу й вона крилася в самому факті успіху.

— Про яку загрозу йдеться? Відверто кажучи, я гадаю, що мій старий бажав мені успіху.

— Загроза полягає не в успіху як такому, а в тому, щоб перевершити його, бути кращим, опинитися на його місці. Можливо, той маленький хлопчик мріяв, аби батько пішов (і це природно), і ви таки хотіли, аби він зник, щоб мати належала виключно вам. Та для дитини «зникнення» зазвичай означає смерть. Отже, ви бажали йому смерті. І це не звинувачення — таке може трапитися в кожній родині, це людська природа. Син ображається, бо сприймає батька як перешкоду. А батько відчуває образу, що той намагається посісти його місце — у родині, в житті. Поміркуйте, наскільки небезпечно бажати комусь смерті. Це загрозливо. Чому? Погляньте на вашу вантажівку! На ваш палець! Небезпека криється в можливості помсти з боку вашого батька. Події й відчуття давні, це трапилося десятки років тому. Та, попри це, відчуття не зникли. Вони поховані глибоко всередині вас, але їм не бракує актуальності: ці відчуття й досі впливають на ваше життя. Дитяче відчуття загрози й досі з вами; ви вже давно забули причину, але згадайте, що ви сьогодні сказали: ви поводитеся так, ніби успіх є загрозою. Отже, поряд із Віллі ви не дозволяєте собі бути успішним чи продуктивним. Ви навіть не дозволяєте собі добре грати в теніс. А тому всі ваші навички й таланти замкнені всередині, ви ними не користуєтеся.

Шеллі мовчав. Монолог Маршала видався йому досить незрозумілим. Він заплющив очі й почав продиратися крізь слова, відчайдушно шукаючи те, за що можна було б учепитися.

— Голосніше, — усміхнувся Маршал, — щось я вас не чую.

— Навіть не знаю, що й думати. Ви так багато всього озвучили. Гадаю, мені цікаво, чому лікар Панде не звернув мою увагу на всі ці моменти. Ваше пояснення чітке та правильне, воно значно точніше описує мою ситуацію, аніж усі ті нісенітниці про гомосексуальний зв’язок із батьком. За чотири сеанси ви досягли значно більших результатів, аніж Панде за сорок.

Маршал відчув неабияке піднесення. Та він просто геній інтерпретації! Раз на рік або два він досягав свого максимального потенціалу в баскетболі — кошик нагадував величезну мішень, а будь-які кидки (на три очки, кручені чи з кожної руки) потрапляли просто в ціль. Він не міг схибити. Те саме Маршал відчував і зараз у своєму офісі з Пітером, Адріаною, Шеллі. Він просто не міг схибити. Кожна інтерпретація летіла — фур-р-р-р! — простісінько до серця пацієнта.

О, як йому хотілося, щоб на цьому сеансі побував Ернест Леш і почув усе це. Учора вони знову сперечалися під час супервізії. Такі сутички траплялися дедалі частіше, практично щоразу. Господи, з чим йому доводилося миритися! Усі ці психотерапевти-аматори, подібні до Ернеста, просто не розуміють, їм невтямки, що основним завданням психотерапевта є інтерпретація — і тільки вона. Ернест ніяк не може усвідомити, що інтерпретація — не один із варіантів, не те, що вміє робити психотерапевт, а все, що він має робити. Це підриває здоровий глузд і природний плин речей: спеціаліст його рівня має миритися з «підлітковими» закидами Ернеста щодо ефективності інтерпретацій, з його базіканням про автентичність і відкритість, усім цим трансперсональним лайном про «злиття душ».

Зненацька хмари розступилися, і Маршал усе зрозумів. Авжеж, Ернест і всі, хто критикував психоаналіз, мали рацію щодо неефективності інтерпретацій, власних інтерпретацій! Вони були неефективні, бо мали неправильний зміст. Звісно, міркував Маршал, коли йшлося про його інтерпретації, він досягав успіху не тільки завдяки змісту, а й способу донесення, своїй здатності правильно її сформулювати, дібрати правильні метафори для кожного пацієнта. Він умів геніально «достукатися» до пацієнтів із різних верств — від досвідчених академіків та нобелівського лауреата з фізики до людей із нижчим статусом, азартних гравців, ледачих тенісистів, містера Меррімена, який просто-таки заглядав йому до рота. Він ще ніколи так чітко не усвідомлював, на який потужний інструмент інтерпретації перетворився.

Маршал подумав про ціну своїх послуг. Звісно, нелогічно оцінювати свою роботу нарівні з іншими психотерапевтами, адже він був спеціалістом вищого ґатунку. І справді, думав Маршал, чи існує той, хто міг би з ним зрівнятися? Звісно, якби за цим сеансом спостерігав небесний трибунал безсмертних психоаналітиків: Фройд, Ференці, Фенхель, Фейрбейрн, Салліван, Віннікотт — вони були б у захваті: «Дивовижно, чарівно, неймовірно. Цей хлопчина Стрейдер просто ас! Не треба ставати йому на заваді. Поза сумнівом, він найвидатніший психотерапевт у світі!»

Він давно не почувався настільки добре — мабуть, зі славетних часів навчання в коледжі, коли був захисником у баскетбольній команді. Можливо, міркував Маршал, увесь цей час він потерпав від субклінічної депресії? Може, Сет Панде не досить добре проаналізував глибину цього стану та його похмурі й водночас грандіозні фантазії? Бог свідок — Сет погано на цьому знався. Але сьогодні Маршал, мабуть, уперше усвідомив той факт, що від грандіозності не варто відмовлятися, адже завдяки їй еґо природно відкидає будь-які обмеження, похмурість і відчай щоденного життя. Потрібно тільки знайти спосіб, який надасть їй адаптивної, довершеної, зрілої форми. Скажімо, отримати готівку за чеком на шістсот тисяч доларів чи обійняти посаду голови Міжнародної асоціації психоаналітиків. Усе це чекає на нього в майбутньому. Ще трохи!

Та зненацька в його думки увірвався небажаний скрипучий голос:

— Знаєте, доку, — мовив Шеллі, — те, що ви так швидко дісталися до самої суті проблеми й допомогли мені, змушує мене ще більше лютувати з приводу цього клятого Сета Панде, який завдав мені шкоди! Минулого вечора я робив деякі підрахунки, намагаючись зрозуміти, скільки я витратив на це лікування… на… як ви це назвали? Його «непри­йнятні методи»? Це має залишитися між нами (не хочу, аби хтось іще про це дізнався), але припускаю, що я програв у покер близько сорока тисяч доларів. Я вже розповідав, як напруження у стосунках із чоловіками (його й спричинив Сет Панде зі своїми божевільними інтерпретаціями) позбавило мене можливості вигравати в покер. До речі, ви не маєте вірити мені на слово — я можу легко підтвердити цю суму, надавши виписки з банку та анульовані чеки на моєму покерному рахунку будь-якому слідчому чи суду. А ще є питання роботи й моя неспроможність успішно пройти співбесіду внаслідок неправильного психотерапевтичного лікування, а це мінімум півроку без зарплати і премій, ще сорок тисяч доларів збитків. Отже, про яку суму йдеться? Про чималу — вісімдесят тисяч доларів.

— Авжеж, коли йдеться про Сета Панде я розумію ваші гіркі почуття.

— Ідеться зовсім не про